Частина 2. Чужі люди. Розділ 3. Іграшки Агнії

Вранці Роберт приніс хліба та води. Ден жував хліб, посунувшись про всяк випадок вглиб клітки і не відриваючи погляду від Роберта. Роберт розносив корм тваринам і не став затримуватися. Його голову займали думки, від яких до Дена долетіли лише уривки, і були вони явно не про нього. Ден залишився не менш голодним, ніж був до того, але до такого стану йому було не звикати. Більше непокоїла невідомість: що далі?

Далі з'явився Артур. На відміну від Роберта, він палав гнівом. Його не влаштовувало, що доводиться віддавати здобич. "Я — здобич?" Зосередивши увагу на Артурі, не відразу помітив іншого чоловіка, що йшов за ним. Вони обидва зупинилися біля клітки. Другого чоловіка Ден бачив уперше. Той виглядав молодшим за Артура, і ніби був налаштований більш миролюбно. Прислухався до його думок.

"Який проникливий погляд", — подумав незнайомець.

— Забирай, — буркнув Артур.

Задзвеніли ключі на зв'язці, і клітка відчинилася.

— Ну що ти, виходь, — покликав незнайомець, бачачи, що Ден не наважується зрушити з місця.

Ден підвівся й поволі перемістився до виходу.

— Ходімо зі мною.

«Куди?» — Ден дивився на нього, не відриваючись, забувши, що ці люди не розуміють слів, не сказаних голосом.

— Я ж казав, якщо він не дикий, то напівдикий. Граф не боїться підпускати такого до своєї дочки?

— Не нам це вирішувати, Артуре, — відповів незнайомець. А сам подумав: «Протримати дитину стільки днів у клітці. Сам би теж здичавів».

Почувши це, Ден вийшов. "Може, цей відпустить?"

Незнайомець повів його за собою. Не став зв'язувати руки. Він просто йшов попереду, і Ден нерішуче шкутильгав слідом, відчуваючи спиною, що Артур не зводить з нього очей. «Щойно Артур перестане мене бачити...»

Коли вийшли на подвір'я, на яке напередодні прибули вози з клітками, кинувся до воріт.

Зовсім трохи, якихось пару кроків, і він встиг би, але незнайомець одразу ж закричав:

— Стій! Тримайте його!

Біля самих воріт пара міцних рук схопила втікача за плечі. Ден виривався, як міг, але всі спроби виявилися марними.

— Ти глянь, який верткий, — сказав один із чоловіків, що тримав його. — Це нова іграшка графині?

— Вгадав.

На Дена ринула хвиля невдоволення, перемішаного з переляком від чоловіка, що забрав його: «Не вистачало, щоб цей втік у перший же день».

— Боюся, мені потрібна ваша допомога, щоб завести його до мене, — сказав він уже вголос, звертаючись до стражників, що стояли на воротах. І Дена потягли у бік високих кам'яних стін, у яких зяяв широкий і високий дверний отвір.

Незабаром вони опинилися в кімнаті, що нагадала Дену печеру. Світло проникало через єдине невелике вікно, зачинене ґратами, і не освітлювало приміщення повністю, окреслюючи лише дерев'яний стіл та лавку. Масивні меблі, розставлені вздовж стін, здалися кам'яними брилами.

Двоє чоловіків, які притягли Дена, пішли. Двері зі скреготом зачинилися, і незнайомець повернув у замковому отворі ключ. За дні, проведені з цими людьми, Ден зрозумів, що таке ключі — тепер не вийти.

Незнайомець сів на лаву та пильно подивився на Дена: «Не моя вина, що ти попався на очі графині».

— Як тебе звати?

Після марних спроб вирватися дихання ніяк не могло заспокоїтись, а це заважало відповісти голосом.

Незнайомець подумав, що Ден не зрозумів. Він почав чіткіше промовляти кожне слово:

— Мене звуть Себастьян, вірніше, для тебе пан Себастьян. «А Артур казав, що він усе розуміє, тільки прикидається. Що я робитиму з ним?»

— Відпустіть мене, — дихання нарешті заспокоїлося, хоча вийшло голосніше, ніж хотілося.

Себастьян полегшено зітхнув, зрозумівши, що з хлопчиком можна встановити контакт, і почав допит:

— Тихіше, тихіше. Кричатимеш, віддам Артуру, а той продасть жебракам. Не думай, що там буде краще, ніж тут. То ти жив один у лісі?

— Ні, я загубився. — Ден зрозумів, що Себастьян відпускати його не збирається. Це не вселяло довіри.

— Маєш батьків?

— Так, і брата. Вони шукають мене.

— Хто твої батьки?

— Люди.

— Ти не зрозумів питання. — Себастьян зробив паузу, замислившись. Потім сказав: — Вони вельможі чи селяни? Вони належать нашому графу чи піддані когось іншого?

Ден не одразу відповів. «Людина — це не річ. Кому можуть належати його мама та батько?» І тут він згадав слова Сивіли — "наші долі в руках у всевишнього".

— Мабуть, всевишньому.

Себастьян здивовано підняв ліву брову, і в його питанні почувся непідробний інтерес:

— Ти з монастиря?

— Ні, мабуть, — Ден знову зам'явся. — Так казала Сивілла. А монастир, це що?

— Ти не хочеш казати, хто твої батьки, — гмикнув Себастьян. — Ти втік від них та заблукав у лісі?

— Ні, на нас напали вовки, і річка забрала мене, а потім вовк мене врятував.

Ден намагався говорити тихо та розбірливо, і йому на мить здалося, що в очах співрозмовника з'явилося розуміння, але, на жаль, воно швидко змінилося недовірою.

— Брешеш. Ти злодюжка без роду і племені, якого бог вість чомусь занесло до лісу. — Він ще якийсь час пильно дивився на Дена й потім додав: — У такому разі тобі, може, ще й пощастило.

"Треба його помити й нагодувати", — подумав Себастьян, і ця його думка більше сподобалася Дену, ніж інші питання.

Себастьян підвівся, підійшов до дверей і повернув ключ.

Весь час, поки вони йшли, він міцно тримав Дена за руку, побоюючись, що той утече. Він би менше побоювався, якби чув бурчання в шлунку у Дена. Ден невпевнено плентався слідом і розгублено розглядав усе на всі боки.

Вузький і темний кам'яний коридор здавався тунелем у печері. Безліч ходів перетиналося один з одним, і в них було безлюдно й тихо. Стук підборів Себастьяна і шльопання босих п'ят Дена по кам'яних плитах підлоги луною відбивалися в кожному з коридорів, створюючи відчуття безмежності цього темного місця.

Себастьян нічого не говорив, а думки в його голові перепліталися різні й в основному незрозумілі, і Ден перестав його слухати.