Частина 2. Чужі люди. Розділ 2. У клітці

Вранці Ден відчув, що віз з його кліткою рухається. Він розплющив очі й виявив, що поряд з ним в інших клітках знаходяться тварини. Похмура сова. Дві молоді лисиці, що в паніці кидалися з одного кута клітки до іншого. Ведмежа зі зляканими очима. Вчора Ден їх не помітив. “Як багато я вчора не помітив. Я був як сліпий». Несподівано віз струснуло на вибоїні. Сова стрепенулась і знову уткнула дзьоба в пір'я.

Віз тягнули дві тварини. «Чужі» люди називали їх кіньми. Двоє «чужих» сиділи на возі, а решта їхала верхи позаду на таких же конях.

Ден задивився на коней і, відчувши, що до нього хтось торкнувся, здригнувся від несподіванки. Волохата рука одного з його сторожів простягала кухоль з водою. Ден взяв.

«У тебе, мабуть, і батьки є», — подумав цей чоловік, і Ден кивнув.

"Так, є. Мама, батько, та ще брат. Вони хвилюються. Мені потрібно на схід, а ви мене везете у зворотний бік!»

Але у відповідь чоловік тільки відсахнувся від нього: «Господи, свята діво, ці очища дивляться всередину мене».

Ден опустив погляд і почав пити.

— Ей, Леоне, він що, вкусив тебе? — почулося ззаду.

— Та ні, — Леон з побоюванням поглядав на Дена. — Ви думаєте, він точно дикий?

— Хтось крикнув у відповідь:

— Не візьмуть у звіринці, продамо Кривому Джону!

— Кривий Джон не дасть за такого худого й десяти монет, — відповів ще один голос ззаду. Ден не бачив тих, хто розмовляє. Заважали клітки з тваринами.

— Це точно. Леоне, підкинь йому щось поїсти.

— Скорми всі наші запаси, — невдоволено буркнув той, хто керував кіньми.

— Ти поговори ще. Хто тут господар забув? — у голосі пана почулися загрозливі інтонації.

Леон ще щось просунув у клітку, швидко забравши руку.

Це, мабуть, можна було їсти. Ден запитливо глянув у бік Леона.

— Це хліб, їж, — сказав той.

Ден спробував. Їжа виглядала незвичною, але ніби їстівною. Вона трохи заспокоїла. Під рівномірне хитання воза почало хилити в сон. «Якщо годують, то, мабуть, не їстимуть», — подумалося Дену. Він згорнувся в кутку клітки й заснув.

Прокинувся, коли вози знову зупинилися. Прямо біля себе побачив чорну спину коня, що пасся.

«Може, ці щось пояснять?»

— Що пояснювати? — кінь підняв голову. — Тебе везуть, то сиди й мовчи.

Він не очікував, що Ден почує.

— Ти знаєш, що то за люди? — Ден подивився з благанням, а кінь заціпенів.

— Ого! — через якийсь час він прийшов до тями. — Дивись, кого знайшов господар, — покликав іншого коня, теж чорного, але більш кістлявого. Той підійшов ближче. — Цей хлопчик не схожий на людину, він чує.

— Ніколи такого не бачив, — кістлявий кінь з цікавістю його обнюхав.

— Я нічого не розумію, — зітхнув Ден. — Ви не знаєте, що вони хочуть зробити з нами?

Один з коней пирхнув:

— Він не розуміє. Ти що, не чув? Вас продадуть.

— Що це продадуть?

— Схоже, що він точно виріс у лісі, — зробив висновок кістлявий кінь. А Ден розсердився:

— Я виріс у долині Трьох озер і в лісі теж, і хочу туди повернутися. Але мене чомусь посадили до клітки. Я нормально попросив пояснити!

— Гаразд, не нервуй, — сказав молодший кінь. — Коли мене продавали, то один господар віддав мене іншому, а натомість отримав монети. І тебе на них поміняють.

— Навіщо? — запитав Ден.

— Запитай чогось легшого, — махнув хвостом кістлявий кінь.

— Легшого? Ви давно з цими людьми?

Молодший кінь охоче відповів:

— Я народився на фермі, і, скільки пам'ятаю, завжди поряд були люди. Не ці, інші. А цей господар купив мене нещодавно.

— Інші? Є ще й інші?

— Звичайно.

Ден боровся з замішанням як міг:

— Але... Як, як ви їм пояснюєте, коли вам щось потрібно?

Кістлявий кінь скривив щось схоже на посмішку:

— Кому пояснюємо, людям? Вони не чують навіть одне одного. Ти хочеш, щоб вони слухали нас?

— Один з одним вони розмовляють голосом, — сказав другий кінь. — Прислухайся. Те, що вони кажуть голосом, вони чують. Те, що думають – ні.

Як Ден досі цього не помітив? Де ж Леон, він йому все зараз пояснить.

Ден перемістився до протилежного краю клітки й натрапив поглядом на заросле бородою обличчя Леона, що виражало здивування.

— Малий, ти, це, зачаровував коня?

— Відпустіть мене. — Ден намагався ворушити губами та язиком якомога розбірливіше, але одразу здогадався, що сказав надто голосно. Зазвичай удома він розмовляв так, коли треба було сказати щось на великій відстані.

Леон відскочив назад і щось забурмотів.

— Відпустіть мене, будь ласка.

Вдруге вийшло тихіше, і Леон залишився на місці. Тремтячими руками він дістав з-за пазухи невеликий дерев'яний хрестик і направив його в бік Дена, як і раніше тихо щось бурмочучи.

Ден озирнувся, намагаючись зрозуміти, кого так злякався Леон, але нікого небезпечного поблизу не виявив.

— А де решта?

— У селищі. Принесуть поїсти, — сказав Леон і одразу ж подумав: «Дурень, злякався якогось злодюжки».

Ден подумав, що слово «злодюжка» означає назву невідомої тварини.

— Я не злодюжка. Я людина, тільки ще не така доросла як ви. Але я можу перетворитися на звіра, якщо не потраплю додому.

«Перевертень», — подумав Леон. Видно було, що він ще більше злякався.

Такого слова Ден також не знав.

— Називайте мене, як хочете, тільки я не можу нікуди їхати, — надія на визволення знову почала танути.

— Я тебе ніяк не називав. — Леон почав здогадуватися, що бранець почув його думки: «Чи я перегрівся, чи... Випив не так уже й багато. Може, я сплю? Піду краще напою коней».

Леон повів коней до річки, а Ден залишився сам. Крім, звичайно, тварин у клітках. Але що з них узяти? Вони так само нічого не могли зрозуміти у тому, що відбувається.

Минуло чимало часу, доки повернувся Леон. Прив'язавши коней, він знову підійшов до Дена: «Я зараз усе перевірю. Ану, скажи мені, ти знаєш, про що я думаю?”