Частина 2. Чужі люди. Розділ 1. Вовк

Ден не пам'ятав, скільки часу провів у воді. Прокинувся на березі від відчуття, що його обличчя хтось облизує.

"Я живий?" — поволі заповзла в голову перша думка.

— Живий, — відповів хтось поряд.

За першою думкою повільно заворушилася друга. Ден подивився у бік того, хто відповів, але не відразу зрозумів хто це — його обриси розпливалися.

"Вовк", — нарешті зрозумів він.

— Ти мене не впізнав? — спитав вовк.

Ден зробив зусилля і напружив мізки. То був «той» вовк, «з ями».

— А де всі інші? — Він раптом згадав про те, що сталося на березі.

Спробував роздивитися навсібіч, але відчув, що ворушитися дуже боляче.

— Хто? — не зрозумів вовк.

— Де вовки?

— Нікого більше немає, тільки я.

Але Ден і так уже зрозумів, що крім них двох поряд немає жодної живої душі.

— А батько?

— Я не знаю, — відповів вовк. — Я знайшов тебе на березі.

Ден знову спробував підвестися, щоб озирнутися. «Але чому ж так боляче?»

І знову вовк відповів за нього:

— У тебе є рани на голові й на плечі. Все інше — ціле.

Ден почав обмацувати пошкоджені місця. Згадалися слова батька: «Небезпечно залишитися одному, коли поранений. Стаєш легкою здобиччю». Спроба знайти свій ніж закінчилася тим, що Ден згадав, що ніж забрала річка. Замість зброї знайшов баклажку з росою трьох озер. Не роздумуючи, вилив на голову та плече майже весь її вміст. Рани зашипіли та запекли вогнем.

Вовк відскочив у бік, коли Ден скорчився і завив від болю. Знову все попливло перед очима.

Вовк лизнув йому обличчя.

— Відчепись! — Цього разу він відмахнувся від вовка, намагаючись сісти. Помітивши німе запитання в очах звіра, він спробував пояснити: — Мені сьогодні мало не перегризла горло така як у тебе паща.

— Це було не сьогодні, — відповів вовк. — Ти був майже мертвий два дні. Я сховав тебе тут. На березі зараз часто з'являються ведмеді.

Два дні?! Сказане вовком ніби підштовхнуло повільні думки, і вони забігали, як шалені, натрапляючи одна на одну: «Мене не знайшли... Або батько теж... Інші не знають, що трапилося і повертаються додому... Вони вже майже повернулися. Мама побачить, що мене немає... Вона знову... Вона подумає, що я загинув...»

— Мені треба повернутись додому, і швидше. — За допомогою своєї рішучості Ден навіть зміг підвестися. В голові запаморочилося і хитнуло вбік, а права стопа нагадала, що була травмована перед сутичкою з вовками, але він не зважав. — Покажи мені, де річка.

Вовк зміряв його скептичним поглядом.

— Я вже казав, тут ловлять рибу ведмеді.

— Я обійду це місце. — Ден намагався мізкувати якнайшвидше. — Мене принесла течія, так? Я піду вгору проти течії до того місця, де на нас напали вовки. Якщо мене досі не знайшли, то подумали, що я загинув. Я тоді повернуся тією дорогою, якою ми йшли. Я впізнаю дорогу. Я йтиму за слідами.

Чим більше Ден говорив, тим менше залишалося впевненості у вдалому виконанні такого плану.

— Ти не пройдеш берегом. Там скелі прямо над водою та швидка течія.

Після цих слів Ден остаточно знітився.

Якийсь час вони мовчали. Першим заговорив вовк:

— Я не хотів повертатися туди. Я живу один і майже звик, але без мене тобі не дістатися. Тож підемо тією дорогою, яку знаю я. Після того, як тебе нагодую.

За мить вовк зник у заростях.

Ден безсило опустився на землю, притулившись до старої осики. Вовк справді сховав його в затишному місці. Навколо ріс густий чагарник, а далі скелі, дерева. «Якби він не притягнув мене сюди, можливо, мене швидше знайшли б люди?"

Варто йому було трохи розслабитися, як біль у плечі й скроні відразу дався взнаки. Якийсь час він розглядав пошкоджену праву ногу, намагаючись зрозуміти, чи зможе він взагалі йти, не кажучи вже про тривалий перехід через гори, і прийшов до висновку, що дорога його чекає нелегка. Йому здалося, що вовка не було цілу вічність. Нагадав про себе порожній шлунок, і через якийсь час Ден вибрався з прихистку пошукати щось їстівне. Що можна було знайти навесні? Кілька корінців і все, без ножа добути їх коштувало чималих зусиль. Ден відразу відчув, наскільки послабшав за ці дні.

Вовк повернувся, коли почало темніти.

— Покажи, що в тебе? — Ден побачив у зубах у вовка шматок м'яса.

Вовк поклав свою здобич на землю.

— Це мені? — Не чекаючи відповіді, Ден схопив їжу. Що ж, сире м'ясо — краще ніж нічого.

Трохи вгамувавши голод, пошкодував, що нічим розпалити вогонь. Довелося спати, притулившись до теплого вовчого боку.

Вранці Ден умовив вовка спуститися до річки. Річка винесла його в тому місці, де робила поворот, утворивши неглибоку заплаву. Ведмедів на березі не було.

Ден вийшов, шкутильгаючи, на відкритий простір і пішов уздовж берега, намагаючись оцінити свої шанси пробратися до того місця, звідки його принесла річка. Річка тут хоч і була не набагато ширша, ніж вище за течією, але шуміла і вирувала куди сильніше. «Вовк мав рацію, — погодився Ден, — доведеться йти іншим шляхом». Він глянув угору. Десь там, де сходить сонце, має бути долина, три озера, батько та мама. Але вмить його щось ніби вжалило. Чортів палець! Погляд хлопчика зупинився на величезній скелі, що височіла над краєм ущелини. Ден не вірив своїм очам – сонце сходило не з того боку! Воно саме підійнялося над цією скелею, від чого вона здавалася ще чорнішою, ніж зазвичай. Ден став спиною до сонця, звіряючи напрямок течії річки, і тільки тепер зрозумів — він опинився на землі диявола! Згадалися слова: «Там людина перетворюється на звіра», і він мимоволі подивився на свої руки. "Нічого такого. Пазурів немає, хутром не обросли». Ден торкнувся обличчя, потім для більшої впевненості підійшов до води. На нього дивилося його власне відображення, яке нічим не відрізнялося від того, яке він звик бачити. Щоправда, тут була велика течія, а раптом десь пробивається шматочок шерсті?

— Агов! — побіг назад до вовка. — Я ні на кого не перетворився?