Частина 1. Долина Трьох озер. Розділ 5. Роса трьох озер

Ден пам'ятав, як минулого року з настанням весни Сивілла з Лейлою ходили до Верхнього озера збирати росу якихось незвичайних, як сказав батько, хижих квітів. Наближався саме такий час, але рада старійшин не поспішала відпускати Сивіллу в такий далекий похід навіть у супроводі охорони. Вовки, не подолавши людей за зиму, тільки й чекали привід, щоб знову напасти на будь-кого, хто вийде за межі поселення. А берегиня роду для них була ласим шматком.

— Піду я і Ден. Лейла залишиться тут. Якщо ми не повернемося, Лейла замінить мене, наполягала Сивілла, і рада старійшин дала згоду на цей похід.

Перспектива «не повернутися» сильно налякала Хельгу, меншою мірою — Теодора, все ж він відправлявся разом з ними та вважав, що зможе захистити сина, і зовсім не насторожила Дена. Навпаки, він настільки зрадів, що зможе нарешті вийти за межі селища, що взагалі забув про страх перед вовками.

Як охорона з ними вирушили ще десять осіб, що було вдвічі більше, ніж минулого року, коли Сивілла та Лейла кілька днів провели на Верхньому озері.

Вийшли з селища рано-вранці. Хельга міцно притиснула Дена до себе й тихо прошепотіла: «Обов'язково повернися».

Ден хотів звільнитися від обіймів, але мати не відпускала:

— Пообіцяй, що повернешся.

— Обіцяю, мамо, — видавив з себе Ден і побіг наздоганяти інших.

Весь шлях до Верхнього озера пройшли без пригод, хоча відчувалося, що вовки весь час поряд.

Обійшли Середнє озеро, намагаючись триматися на відкритій місцині. Вовки воліли не виходити з лісу і невідривно йшли за людьми.

— Скільки їх? — Теодор вдивлявся в глибину чагарників.

— Не більше, ніж нас, — відповів йому один з його супутників.

Ден теж намагався розглянути силуети вовків.

— Думаєте, вони за нами? — спитав хтось.

— Швидше за все, що так, — відповів Теодор, подивившись на сина. — Як ти?

— Я не боюся, — поспішив відгукнутися Ден. А його батько перевів погляд на Сивіллу. Він тільки почав думати: «Була така необхідність — брати Дена з собою», аж почув відповідь.

— Можливо, це мій останній похід до Верхнього озера. Я повинна йому все показати.

Дорогою вона розповідала Дену про те, чим їм доведеться займатися.

Ден вже багато дізнався про росу трьох озер за останній час. Це була рідина, що накопичувалася всередині великих білих квітів, що росли на березі Верхнього озера. Раз на рік, у ніч першого весняного повного місяця, вони з'являлися над поверхнею землі, приваблюючи нічних комах. І тільки цієї ночі, один раз на рік, вони були безпечні. Вранці вони опускалися під землю і ставали справжніми хижаками — для дозрівання плодів цим рослинам потрібна була жива плоть. Щойно щось живе, досить об'ємне за вагою, ступало на берег озера, будь-якої миті це живе могло бути з'їденим. З-під землі рвучко підіймався бутон і хапав пелюстками жертву, затягуючи її під землю. Якщо в цей час людина опинялася на березі озера, треба було побоюватися наступити на майже непомітні стебла, що ледь виднілися над поверхнею і слугували пусковим механізмом появи бутона.

Завдання полягало в тому, щоб дійти до берега, дочекатися ночі й обійти кілька десятків квітів, збираючи нектар в невеликі глечики.

Тільки б не перешкодили вовки.

Коли люди зупинилися недалеко від Верхнього озера, вовки теж зупинилися. Бій був неминучий.

Погляд Теодора впав на великий дуб, що розкинувся неподалік:

— Гілки високо і достатньо міцні, щоб витримати жінку і дитину.

Ден хотів було обуритися — як це він сидітиме там, коли інші битимуться.

— Без слів. І швидко, — суворо обсмикнув його батько, і Ден підкорився.

Він видерся на достатню висоту, щоб його не можна було дістати знизу, і допоміг вилізти на дерево Сивіллі.

Попри старість Сивілла на подив легко туди піднялася. Інші ж приготувалися до бою.

Вовки були небагатослівні.

Ден притулився до стовбура дерева, коли пролунав мисливський клич вовків. Тремтіння прокотилося тілом, і він винувато подивився на Сивіллу, яка помітила його страх.

— Притисніть до мене й не дивися, — з невластивою їй м’якістю сказала у відповідь Сивілла.

— Ні. Я не боятимуся. — Ден дивився на бій, стиснувши зуби й так міцно вчепившись пальцями в дерево, що потім ледь їх розтиснув.

Вовки всі одразу кинулися на людей. І все перемішалося: гарчання, крики, тіла, кров. Ден відразу ж втратив батька з виду — заважали гілки дуба та кущі внизу.

Несподівано увагу Дена привернули два вовки в стороні від інших. Вони явно не брали участь у спільній битві. Вони теж билися, тільки один з одним. Один з них був більший і сильніший за іншого і швидко здобув перемогу, залишивши меншого лежати зовсім близько від дерева, на якому знаходилися Ден і Сивілла.

Сивілла теж подивилася вниз. Переможеного вовка було поранено. Він помітив людей на дереві й поповз у напрямку найближчих чагарників. Щось у ньому здалося знайомим Дену.

— Я його знаю. Це те вовченя з ями.

Сивілла не встигла відповісти, бо з’явився Теодор. Тяжко дихаючи, він крикнув:

— Егей, йдемо звідси. Швидше, швидше.

Ден намагався не відставати від батька. Ішов швидко, іноді оглядаючись, і мало не натрапив на двох убитих вовків.

— Дивись під ноги, — попередив Теодор, але Ден, приголомшений виглядом убитих, не встиг відреагувати й вступив у калюжу крові перед собою.

Моторошне видовище не переставало стояти перед очима ще якийсь час. До нього як із туману долинали розмови дорослих.

— Вони можуть ще повернутися.

— У будь-якому випадку, ми повинні протриматися хоча б до світанку, перш ніж йти назад.

— Вовки знають, що на цей берег заходити небезпечно.

— Отже, ми повинні розміститися прямо на березі, тільки вибрати відповідне місце.

***

Вдивляючись у язики полум'я багаття, яке розвели на березі, Ден не міг звільнитися від думок про вовків. «Можливо, їх залишилося і більше — померлих або вмираючих. І той вовк „з ями“. Він теж ледь рухався після нападу його ж родича. Можливо, він досі ще там? Може, він теж помирає, чи вже помер?» Прислухався. Здалося, що з того боку долинає далекий плач.