Частина 1. Долина Трьох озер. Розділ 2. Чи можна на всі запитання знати відповіді?

З приходом весни тала вода з гір з кожним днем все наполегливіше шукала шлях до печери, і коли сил боротися з вогкістю не залишилося, люди поквапилися перебратися вниз, до озера.

Зима майже не пошкодила декілька десятків напівземляних будинків, з яких складалося селище. Невеликий ремонт — і тут швидко завирувало звичне для всіх життя.

Кожен будинок містив в собі дерев'яну конструкцію, яку вкривав шар очерету, глини та вже зверху шар дерну. Зовнішній земляний шар надавав додаткову надійність і дозволяв краще зберегти тепло. Вікна та двері були зроблені з дерева, а підлога вкрита тим же очеретом. Кам’яний камін слугував джерелом тепла й освітлення, а також дозволяв приготувати їжу.

Недалеко від центру селища розміщувалося декілька майстерень. Найвищою з них була кузня — єдина будівля з кам’яними стінами. Поряд з нею було місце для обробки та сушіння шкіри, а трохи поодаль — ткацька майстерня, де жінки пряли пряжу з вовни й ткали тканину. Нехитрі меблі та інші корисні речі майстрували під широким навісом недалеко від вхідних воріт.

Люди часто збиралися разом в центрі селища. Разом працювали та відпочивали, добували їжу та оборонялися від диких звірів. Їх можна було б назвати племенем, хоча давно пройшли ті часи, коли люди жили племенами.

Вечорами, як правило, їжу готували на великому багатті в центрі селища. Там же збиралися старійшини для обговорення важливих справ. А коли старійшини розходились, ця частина селища наповнювався веселим дитячим гомоном.

На цьому ж місці святкували різні події та свята, і тоді до дитячого гомону і метушні додавалися веселі пісні та запальні танці дорослих.

Повернувшись до селища, Хельга поступово почала приходити до тями. Після смерті доньки вона часто сиділа, дивлячись в одне місце, майже нічого не їла і дуже схудла. Новонародженого малюка у неї забрали, і вона не чинила опір цьому.

Зайшовши до свого будинку, вона ніби ожила. Підійшла до столу, поклала на нього долоні, якийсь час так стояла, заплющивши очі. Але потім повернулася у бік чоловіка та сина, які зупинилися у дверях.

— Ось ми й удома, — вимовила ледь чутно, трохи усміхнувшись, але Ден відчув у цих словах і в цій усмішці колишні рідні інтонації.

Після цього вона стала майже такою, як була раніше. Іноді, щоправда, Едвіна, як назвали молодшого брата, називала Ельзою. Сивілла постійно напувала її зіллям, нарікаючи на важку долю людей та свою старість.

Якось, коли вже зовсім зійшов сніг і з'явилася перша зелень, Ден виявив, що Лейла зникла на кілька днів. З того часу, як Сивілла вирішила передати їй свій досвід, вона й раніше могла не ночувати разом з батьками, але тоді вона жила в хатині Сивілли. Цього разу її не було й там. Точніше, не було ні Лейли, ні Сивілли. Ден довго не наважувався підійти до хатини берегині. А коли підійшов і зазирнув усередину, натомість зустрів Люка.

— Привіт, дриглику, ти Лейлу не бачив? — Люк теж був стурбований зникненням, але це не завадило йому обізвати Дена «дригликом».

— Ні, — Ден розізлився й розвернувся, щоб піти.

— Побачиш Лейлу, скажи їй, що в мене є щось для неї, — кинув йому навздогін Люк.

Довелося йти одному. Колись подруга показала йому, де найпершими з'являються медовики — невеликі м'ясисті квіти з дуже солодким нектаром. Це було неподалік гарячого джерела. Квіти ховалися в камінні й здалеку не завжди були помітні, зате запах їх видавав з лишком. Ден йшов на запах за покликом голосу шлунка і зовсім забув про обережність. Зупинився в останню мить, мало не носом до носа зіткнувшись з великим ведмедем, який уминав медовики!

«Проґавив», — скрушно подумав Ден, проте відразу ж схаменувся, згадавши, що перед ним грізний звір. Почав повільно відходити, намагаючись не викликати шурхоту. На щастя Дена запах медовиків перебивав будь-які інші запахи, і ведмідь, зайнятий пошуком солодощів, його не помітив. Зробивши кілька десятків обережних кроків, Ден дременув щодуху, пригальмувавши лише біля селища.

Після такої зустрічі бажання кудись йти одному швидко зникло.

Дізнавшись про пригоду сина, батько відважив йому гарного запотиличника, і Ден вкотре пошкодував, що не вміє приховувати свої думки та переживання.

— Я тебе скільки разів просив не тинятися одному?

Ден не образився. Він знав, що батько, розсердившись, відходить швидко. Через якийсь час той покликав сина до себе:

— Я принесу тобі меду, коли буду біля Верхнього озера.

Це було сигналом до примирення, і Ден наважився запитати:

— Тату, знаєш... Ось ти завжди чуєш, про що я думаю, і я теж знаю, про що ти думаєш, та інші. А Сивілла вміє приховувати свої думки, як вона це робить?

— Я не знаю. Вона багато вміє такого, що не вмію я, і тим більше ти. Вона ж берегиня. Запитай у неї сам.

— Я боюся, — зізнався Ден, що викликало мимовільну усмішку у батька. — Вона мені не скаже. Вона знову скаже "на деякі питання краще не знати відповіді".

— Може й так. Нам треба думати, як зберегти себе, як вигнати з долини вовків, як вижити. Решта не має значення.

— Я знаю. — В ту ж мить Ден перемикнувся на інше, бо згадав про пропажу Лейли та Сивілли: — Куди вони пішли? Я вчора цілий день шукав, і сьогодні з ранку її не було ні вдома, ні в Сивілли.

— За росою трьох озер, — відповів Теодор. Побачив чергове запитання на обличчі сина і продовжив: — Ти не знаєш? Як ти думаєш, що у тебе в баклажці на поясі?

Ден опустив погляд на невелику видовбану з дерева й щільно закриту корком баклажку, яка завжди була при ньому. У ній була схожа на звичайну воду рідина. Щоправда, від звичайної води вона відрізнялася тим, що якщо капнути нею на поріз на шкірі, то це місце спочатку дуже пекло, як обпалене, але скоро поріз швидко затягувався, не залишаючи сліду.

— Це роса? — Він ніколи не замислювався, звідки береться все те зілля, яким Сивілла зцілює людей. Лейла тепер стільки знатиме! — Але вони пішли тільки вдвох? Це небезпечно?