Частина 1. Долина Трьох озер. Розділ 1. Тяжка зима

Далеко у горах починалася річка Трьох озер.

Швидкі струмки, збігаючи в долину, живили спочатку Верхнє озеро — найпрозоріше, бо гірська вода була чиста, як сльоза; надалі Середнє озеро — найтепліше, бо теплих джерел в ньому було найбільше; і трохи нижче за течією — Нижнє озеро, найглибше. Річка ставала тут ширшою, сповільнювала свій невгамовний рух. Вона ніби набирала силу, щоб вирватися за межі оточеної горами долини й винести воду в невідомі землі.

Гірські струмки та озера давали життя не тільки річці, але й людям, що знайшли притулок в оточеній горами долині.

Недалеко від Середнього озера розкинулось невелике поселення із напівземляних хатин, огороджене міцним частоколом. Громіздка огорожа надійно захищала від хижаків, проте за межами поселення часто було доволі небезпечно. Особливо взимку, коли людям, що знайшли тут притулок, приходилось виборювати своє право жити в долині у зграї вовків. У теплу пору року зграя мігрувала через перевал у гори й далі в ліс. Взимку вовки поверталися, і тоді в долині залишалися ті, хто був сильнішим.

***

Ден боявся вовків. Про них були найстрашніші сни. І хоча він завжди пам'ятав слова батька про те, що страх перед вовком більш небезпечний, ніж сам вовк, він ніколи не міг стриматися від того, щоб не здригнутися, почувши мисливський вовчий поклик або побачивши швидку сіру тінь. Ноги не слухались, а зуби зрадницьки стукотіли, хоч як їх не стискуй. Інші діти через це сміялися над ним і дражнили «дригликом».

Тільки Лейла не кепкувала. Попри те, що дівчинка була на чотири роки старша, вони багато часу проводили разом. Коли Ден відчував, що набридає їй, то вирушав гуляти в ліс один, приносячи чимало хвилювань батькам, особливо коли зникав надовго.

Нині, щоправда, він не відходив від людей ні на крок.

— Зграя розрослася, налаштована агресивно, — говорив старійшина, зібравши людей перед першими заморозками. — Переговори з ватажком виявилися безрезультатними.

"Знову буде тяжка зима", "нам не вистачить їжі", "малюки не виживуть" — прокотився вал думок.

— Припиніть! — старійшина обвів суворим поглядом людей. На якусь мить настала тиша. Вони знали, що цей сивочолий і сивобородий старий завжди вибирає найправильніше рішення. — Ми зібрали достатньо запасів, щоби перезимувати в печерах. Ви знаєте, вовки дедалі частіше почали з'являтися біля Верхнього озера і можуть перекрити дорогу в гори. Вони відчувають свою перевагу і місце в долині нам не відвоювати. — Старійшина знову зробив паузу і через якийсь час продовжив: — Вирушаємо завтра на світанку.

Діти раділи на відміну від дорослих. Збори, метушня, шум, скрипи возів. Дорога – для дітей велика гра. Для дорослих – ризик, зміна звичного ритму життя, побоювання. Дві останні зими пройшли тут, у долині. Хоч і довелося воювати з вовками, дичини в лісі та риби в озері було вдосталь.

Ден хотів йти поруч з батьком, допомагати тягти віз, але мама доручила доглядати молодшу сестру, яка тільки-но навчилася ходити і весь час норовила впасти з воза. Це значно затьмарювало його радісний настрій. Навіть у ті миті, коли Ельза сиділа, вона постійно щось вимагала. Минуло чимало часу, поки вона вгамувалась і заснула.

***

Печера зустріла людей теплом і вологою — у багатьох місцях на кам'яних стінах просочувалася вода. Палахкотливі язики вогнища кидали криві тіні від людей, що проходили повз нього. Тіні миттєво росли й розпливалися, через що стіни печери здавалися рухливими.

Наступного ранку після того, як люди перебралися на нове місце зимівлі, випав сніг. Ден вибіг з печери, із захопленням розглядаючи сліпуче-білу місцевість навколо.

— Гей-но, Ден, йди сюди! — Лейла чекала зовсім поряд, але він не одразу побачив її — очі сльозилися від яскравого снігу. — Подивися, як тут гарно!

Ден підійшов ближче, щоб добре все розглянути, і опинився на широкому кам'янистому майданчику.

У кількох місцях рівну поверхню порушували запорошені снігом чагарники, а далі, куди не глянь, здіймалися скелі. Все це було таке величезне і нескінченне, що Ден онімів від подиву.

— Ходімо! — Лейла з силою потягла його за руку.

Вони почали підійматися найближчим схилом. Хоча Ден і був тут дві зими тому, мало що пам'ятав. Тоді майже весь час проводив поряд з матір'ю.

Ноги провалювалися в сніг і ковзали по камінню, тож доводилося чіплятися руками за виступи. Марно було щось питати, Лейла дерлася попереду і все одно не чула. Зрештою, вони вибралися на один із виступів скелі. Вигляд, що відкривався з цього місця, захоплював ще більше.

Вони виявились досить високо. Попереду розкинувся широкий простір сніжних вершин, внизу виднілися верхівки лісу, запорошені снігом, і десь далеко ще нижче — Середнє озеро. Там снігу ще не було. Велика зелена пляма вільного від снігу лісу і темно-синє озеро в центрі з гладкою рівною поверхнею здавалося шматочком іншого світу серед холодного чорного з білим каміння гір.

Несподівано поряд пролетів великий ворон, порушивши короткочасне заціпеніння.

— Бачиш, он там Чортів палець. — Лейла показала в той бік, куди полетів ворон.

Далеко попереду крізь низькі хмари проглядалися обриси вузької ущелини, через яку пробивалася ріка Трьох озер. На одному краю ущелини здіймалася гостра скеля.

— За ним земля диявола, — повідомила Лейла, спостерігаючи, яке враження справлять ці слова на Дена. Але замість очікуваного переляку побачила в його очах питання:

— А що там? — Ден вдивлявся в далечінь, намагаючись розрізнити дрібні деталі річки, лісу та гір.

— Сивілла казала, що там людина перетворюється на звіра.

— На якого?

Лейла замислилася, але Ден сам відповів:

— На вовка.

Лейла здивувалася, а Ден спробував пояснити своє припущення:

— Вовки завжди приходять звідти.

Лейлі важко було заперечити. Вона знала, що для Дена вовк був найстрашнішим звіром у світі.