14

Єгор.

Я чомусь ніяк не міг заспокоїтись. Мене страшенно бісив той факт, що сюди приперся цей Євген. Що вони з Діаною так довго сиділи на кухні, розмовляли, сміялися і я навіть не памʼятаю, коли він пішов додому. Бо я просто-напросто заснув поряд з Поліною. Ні, я не ревную Діану, це повна маячня. Але Євген викликає у мене недовіру з першої ж хвилини, як ми з ним познайомилися. Людина, яка не має своєї думки і сліпо слідує за кимось. Так, він тоді працював на Захара і був його правою рукою. Але робив все на світі, щоб вставляти мені палки в колеса. І як же мене це бісило тоді, так й досі не відпускає. А зараз він ошивається тут, в моєму домі. І не лише в моєму, адже тепер зі мною живе ще й моя дитина. Абсолютно не хочеться, щоб якісь підозрілі типи снували по квартирі. Він ще й відволікає Діану від її важливих обовʼязків. Вона ж жодного разу не прийшла перевірити, як там наша донька. Звісно ж, їй було важливіше розважати цього тюхтія. Цілий ранок з моєї голови не зникали ці дурнуваті думки, то ж тепер була моя черга тікати з дому, щоб провітритися. Та навідміну від безвідповідальної Діани, я взяв зі собою дитячий візок. Вона радо погодилася, що я піду на прогулянку з Поліною і навіть поводилась зі мною приємно та дружелюбно. Ну звісно ж, буде більше часу, щоб помріяти про нового коханця. Якщо навіть не встигнути зустрітися з ним. Цікаво, чи вони вже встигли переспати. Хоча, думаю, цей недоумок би вмер зі страху, якби навіть спробував запропонувати їй таке. Я не вдаю з себе супер мачо, проте вважаю, що Євген аж занадто мʼякий та повільний в таких питаннях. Не сумніваюся, що Діана взагалі перша дівчина, що підпустила його до себе аж так близько. Коли він був вірним псом Захара, то може відчував себе більш круто та впевнено. Бо не сперечатимусь, поряд з моїм колишнім другом навіть я вважав себе кращим, ніж є насправді. Та тепер він поїхав і Євген залишився без покровителя, то ж зараз мусить самостверджуватись за рахунок Діани, що як дурепа, свято вірить йому. Чому мене взагалі так сильно хвилює її життя… Головне, щоб не втягувала в свої інтриги Поліну, а решта… мені байдуже. 
І ці дурнуваті роздуми настільки захопили мене, що на якийсь час я втратив пильність та не зауважив, що переходив дорогу зі світлофором. Мабуть я аж занадто повільно йшов, бо зелений сигнал змінився червоним. А я все так само йшов через дорогу, думаючи про Діану та Євгена. До тями мене привів гучний сигнал авто, що летіло прямо на мене. На мить я розгубився, але потім різко відштовхнув від себе візок, щоб він опинився на безпечному тротуарі, а сам зробив крок вперед і це авто ледь не зачепило мене. Відскочивши швидко вбік, я не втримав рівновагу та впав на асфальт. Нас з Поліною швидко обступили люди, перевіряючи, чи все добре. Я швидко кинувся до дитини, та на щастя Поліна продовжувала мирно спати. Я запевнив перехожих, що все добре і врешті нас залишили самих. Взявшись за візок, я почав повільно штовхати його далі, але всіляко ігноруючи гострий біль в коліні. Не покидала надія, що це просто випадковість і він мине. Вже купу років я сподівався, що більше ніколи не зіштовхнусь з цим і стара травма ніколи не дасть про себе знати. Але коліно пекло так, наче його різали заживо та палили вогнем одночасно. То ж більше гуляти я не міг. Так само і більше не було жодних думок, а лише про те, що доведеться проходити шлях лікування знову.

— Що з тобою? — спитала Діана, коли ми з донею повернулись додому.

— А що не так? — я знизив одним плечем, сціпивши зуби від болю.

— Ти кульгаєш. І джинси… — дівчина дещо стурбовано оглянула мене, що навіть здивувало.

— Та це… невдало йшов. Спіткнувся і полетів на землю. Нічого, минеться. А джинси стали тепер просто модними.

— Ти впевнений, що точно все добре? — Діана не переставала уважно слідкувати за мною, через що я мусив терпіти ще сильніше, а біль лише наростав.

— Ну підвернув ногу, — рявкнув, щоб таки трохи звільнитись від шаленого болю, — тепер важко йти. З яких пір ти так сильно переймаєшся мною? Йди жалій свого Євгена, думаю, що йому це значно більше сподобається.

— Я ж просто… поцікавилась, що з тобою, — вона дивилась мені прямо в очі і в її погляді було щось… але я так і не зміг розгадати, що Діана приховувала.

— Не треба, — я важко видихнув, — просто залиш мене в спокої. Натру маззю і все буде добре.

Я швидко, наскільки міг, пішов до своєї кімнати і там ледве не сконав від болю. Швидко знайшов свою стару спортивну аптечку з надією, що там будуть хоча б якісь ліки, що я приймав з попередньою травмою. Залишились єдині таблетки, що були вже прострочені. Я випив декілька штук, ні на що не сподіваючись, але на щастя біль трохи вщух. То ж я навіть зміг спокійно прожити практично весь день. Але на вечір жахливе печіння повернулося і вже цілу ніч я не міг спати, перекочуючись по ліжку і декілька разів кричучи в подушку. Ледь дочекавшись ранку, я викликав таксі і поїхав до найближчої лікарні, нічого не пояснюючи Діані.

— Що ж… — лікар прочистив горло, — новини для вас у мене не надто добрі.

— Справді? — я відчув, як почав хвилюватися, — хіба ж все настільки серйозно? У мене вже була ця травма і… місяць в гіпсі швидко поставив мене на ноги. Я навіть бігав…

— Розумієте, якби це знову був лише вивих чашечки, це таки обмежилось би лише гіпсом. Але зараз все трохи інакше, — лікар показав мені рентгенівській знімок мого коліна. — Цього разу чашечка потягнула за собою звʼязки. Тут повний розрив. Я навіть не буду посилати вас на МРТ чи КТ, бо тут й так все зрозуміло. Потрібна операція. Інакше в перспективі ви просто не зможете ходити.

— Я… — міцно стиснувши пальці, я уважно дивився на знімок і затемнену ділянку на ньому, що вказувала на мою проблему. Першого разу на реабілітації я чув, скільки обходяться такі операції та лікування після них. Але я не можу здатися так легко. Поліні потрібен здоровий тато, який завжди буде поряд з нею.