9

Діана.

Я дочекалася, коли Єгор піде з кухні геть, бо мій емоційний стан був просто на грані істерики. Дивившись на Поліну, яка солодко спала у своєму ліжечку, мені стало соромно. Що вона прийшла на світ у батьків, які просто ненавидять одне одного. Але ж крихітка ні в чому не винна. Зі всіх сил я намагаюсь поряд з нею бути спокійною, відмежовувати від всіх цих непорозумінь та скандалів, але і розумію, що вічно тривати так не може. Це потрібно вирішити, а найкращий спосіб — розʼїхатися. Але впертий Єгор навіть не може зрозуміти цієї потреби. Кидає мені в обличчя те, що він такий крутий і має достатньо зароблених грошей. Але ж я теж достойно заробляю, можливо не стільки, та все-таки… Я втомлено прикрила очі і вийшла з кімнати. Єгор, здається, вийшов кудись надвір і від цього ніби стало легше дихати. Та чекав мене неприємний сюрприз. На підлозі була розсипана кава та купа шматочків чашки. Я присіла і підняла один з них. На очах відразу зʼявилися сльози і я себе не стримувала. Це була моя улюблена чашка, яку ще дуже давно подарувала мені мама. Ще в той час, коли у нас з нею були теплі та хороші стосунки. Я берегла це горнятко як зіницю ока в памʼять про те, що колись таки відчувала тепло матері та сімейного затишку. А тепер все це перетворилось в купку сміття. І знову якась проблема через Єгора та його занадто бурхливий характер. Я так втомилась постійно все це переживати, постійно ледь не труситись від того, що з ним доведеться десь бути поряд. Наші стосунки починалися неймовірно і я вважала, що все-таки це доля. Але життя швидко показало — мабуть я дійсно шукала в ньому щось від Остапа. Хоча… навіть про нього я вже не згадую. Життя перевернулось на сто вісімдесят і тепер в мене є єдина причина для хвилювання — моя донечка. 
Цілу ніч я не заплющила очей. Чула, коли повернувся Єгор і це було доволі пізно. Цікаво, куди він міг так довго зникнути… Поліна, на диво, всю ніч була спокійною і прокидалась лише, щоб поїсти. Але вранці мене страшенно боліла голова. Здавалося, що я функціоную в автоматичному режимі. То ж зібравши доню і себе та ігронуючи Єгора, я пішла на прогулянку в парк. Дорогою купила подвійну порцію кави, бо це було просто життєво необхідно. Поліна задрімала у візочку, а я сиділа на лавці та просто дивилась в одну точку.

— Діано? Привіт… це… так неочікувано, — поряд почувся знайомий голос і коли я підняла погляд, то побачила і знайоме обличчя. Але довелось витратити декілька секунд, щоб остаточно впізнати.

— Привіт. Євгене, так? — я видавила з себе посмішку.

— Так, — він теж посміхнувся, — не очікував тебе тут побачити.

— Я просто гуляла. Та й тут дуже гарний парк. Хоч і трохи далеко від дому, але… — я відвела погляд, бо згадка про дім автоматично ставала згадкою і про Єгора.

— Як там Захар Вікторович? У нього все добре?

— Я не знаю, — відповіла і трохи засмутилась, — ми з ним досить давно не спілкувалися. То ж… поки що я нічого не знаю.

— А ти як? — на обличчі Євгена була добра мила посмішка і від цього стало трохи ніяково. Та все ж було приємно, що хоча б хтось поцікавився моїм станом.

— Нормально, — збрехала я і посміхнулась, — з маленькою дитиною трохи складно, та я вже звикла. І без неї себе вже не уявляю.

— А чоловік допомагає? — він спитав це якось так різко, ніби просто видавив з себе ті слова.

— Та він… — я задумалась. Що відповідати? Що ми ненавидимо одне одного і я мрію не про його допомогу, а про те, що він зникне з мого життя… — він багато працює і… 

— Сподіваюсь, ти щаслива? — раптом спитав Євген. І це питання просто ввело мене в ступор. Бо на нього взагалі немає відповіді.

— Євгене, мені було дуже приємно з тобою зустрітися та поговорити, — я підхопилась на ноги, натягуючи посмішку, — але дитина скоро може прокинутись, та й я щось тут засиділась вже. Мушу йти…

Я ще раз глянула на нього і вчепившись у дитячий візок. Розум вказував на те, що треба йти геть. Пошвидше забиратися звідси. Але щось інше не впускало. Чомусь мені хотілося затриматися з цим чоловіком ще. Поговорити, вислухати його, щоб він вислухав мене. Євген чи не єдиний зі всіх людей, хто відноситься до мене тепло і мило, хоча ми практично з ним незнайомі. Він був нашим сусідом в дитинстві, але недовго. Його сімʼя кудись переїхала і як потім вони з Захаром зустрілись я навіть не уявляю.

— Чомусь мені здається… що додому ти не дуже поспішаєш? — він підійшов ближче і спробував заглянути мені в очі. Мабуть хотів побачити там правду, яку я намагаюсь так старанно сховати.

— Чому ти так вирішив? — я спробувала вдавати байдужість.

— Діано… нарешті я тебе знайшов, — Єгор опинився поряд так різко і неочікувано, що я просто підскочила на місці.