8

Єгор.

Здається, що тоді для мене світ розділився на «до» та «після». І якщо раніше все здавалось беззмістовним та байдужим, то зараз життя знайшло сенс. І я тримав його на руках. Ця маленька крихітка, моя донька. Минуло не так багато часу, а я вже взагалі не уявляю свого життя без Поліни. Хоч і всі ці безсонні ночі, годування, підгузники та дитячий плач даються важкко, все одно кожного разу на обличчі зʼявляється посмішка, коли я дивлюсь на цю крихітну беззахисну дитину. Бо вона моя. Моя рідна кровинка.

— Заснула, — Діана повільно зайшла в кухню і відразу попрямувала до чайника, — це був дуже складний день. І мабуть буде така ж ніч. 

— Не хвилюйся, — відповів, — все буде добре. Хіба ж ти ще не звикла?

— Дійсно, — вона засміялася і дістала з тумби каву, — це ж не ти днюєш та ночуєш поруч з нею. Не слідкуєш, чи дихає вона, не прокидаєшся в паніці, бо думаєш, що забув погодувати. Ти просто спиш на дивані і насолоджуєшся. І раптом десь там трохи допомагаєш вдень.

— Трохи допомагаю!? — я не стримався і сказав надто голосно.

— От, — вона махнула рукою на двері, — взагалі ні про що не думаєш. А якщо вона прокинулась?

Діана голосно кинула ложку на стільницю і побігла до Поліни. А мене аж розривало зсередини від її слів. Вона постійно знецінює мене, всі мої старання та спроби. Дуже часто взагалі не підпускає мене до дитини, а потім звинувачує, що все доводиться робити самій. В певний критичний момент я навіть пішов до лікаря, щоб мені назначили заспокійливі. Щоб тримати себе в руках і бути притомним. Я розумію, що Діана зараз в післяпологовому періоді і її організм «стає на місце». Але деколи це просто неможливо витерпіти.

— Тобі дуже пощастило, — Діана повернулась і здається, що вона виглядала ще більш втомленою, ніж першого разу.

— Вибач, — я підняв обидві руки, ніби здаючись, — просто нам не варто сперечатися постійно через якісь дрібниці.

— Думаю, тобі варто зʼїхати, — беземоційно сказала вона і продовжила робити собі каву.

— Що? Ми здається вже говорили про це. Я нікуди не…

— Ти хіба не бачиш, що відбувається? Ми не можемо жити разом. Жоден день не обходиться без сварок. Мене це дістало. І я не хочу, щоб моя дитина жила в таких умовах.

— Твоя дитина? — я різко підійшов ближче до неї, — та невже? Лише твоя!? А я ні до чого?

— Ти не можеш дати їй де, що даю я! Ти не матір! І ніколи не будеш нею, ніколи не зрозумієш мене!

— Діано, я думаю, що тобі… тобто, нам треба заспокоїтися. І поводитися, як дорослим людям. Ми тепер батьки і нам багато треба переосмислити. Але я не покину Поліну, я її тато і теж мушу брати участь у вихованні та догляді.

— А про мене ти подумав? — вона скривилась, — як мені бути, коли ти постійно поряд?

— Що ти маєш на увазі? — я схилив голову на бік.

— Мене дратує твоя присутність тут, — я намагався не надавати значення її словам, але це чути було дійсно неприємно, — і я свій настрій передаю Поліночці, думаєш, чому вона постійно така збуджена? Бо не було ще ні дня, щоб я не дратувалась.

— І це моя проблема? Це ти зараз в чому намагаєшся мене звинуватити?

— Просто заберися звідси, — просичала Діана, — і всім стане краще, повір.

— Але це… — я навіть не встиг сказати декілька слів, як вона відразу перебила мене.

— Або тоді піду я. І не думай, що дитина залишиться з тобою. Я заберу її і нас ти більше ніколи не побачиш.

— Серйозно? — я не втримався і засміявся, — а куди ж ти підеш? Хіба твої книги приносять тобі стільки грошей, щоб винаймати ще одне житло?

— Тобто ти натякаєш, що я абсолютно залежна від тебе? — Діана звузила очі.

— На тебе мені байдуже, — виплюнув я, — а от Поліну ти нікуди не забереш. Можливість дати їй абсолютно все є лише в мене. Так що…

— Захар поїхав, — вона важко видихнула, прикривши очі, — його будинок залишився порожній. Від дав мені ще одні ключі від нього. То ж я маю куди подітися. Тому не погрожуй мені.

— І що? Ти будеш жити в його домі? Думаєш, він не повернеться?

— Навіть якщо так, впевнена, він не вижене мене з дитиною на руках. Тим більше, він сам теж є батьком.

— А як же твої батьки? — я відвів погляд, — а, точно. Вони ж не люблять тебе. Твоя мати точно вигнала б тебе.

— А в тебе батьків взагалі нема, — засичала Діана, — і я тепер розумію, чому ти взагалі не вмієш любити.

Вона з презирством глянула на мене і пішла геть, зачинившись в спальні. На стільниці так і залишилась стояти її незакінчена кава. Я дивився на чашку і раз за разом прокручував у голові всі слова, що щойно були сказані. Колючі, бридкі, кожен намагався вколоти одне одного сильніше. І кожному це вдалося. Я вхопив чашку і просто жбурнув нею до стіни. Вона розлетілась на купу шматків і розсипалась кава по підлозі. Вона навіть не була завареною, зрештою, як і наші стосунки з Діаною. Просто суха, гірка і несмачна кава.