7

Діана.

— Я не розумію… — я тримала в руках чек і намагалась усвідомити, чи точно правильно бачу цифри, які там написані, — Єгоре, я нічого не розумію. Звідки це все? Це ж шалена сума… У тебе не було таких грошей.

— А тепер є, — він відповів досить грубо, — чи ти думала, що я не зможу дати дитині все, що треба і навіть більше. Тому й втекла, так? Вважала мене непідходящим…

— Що це за маячня, — я фиркнула, — я питаю тебе про серйозні речі.

— Я не збираюся тобі щось пояснювати, — Єгор допив пиво, від запаху якого хотілось блювати і підвівся, щоб викинути банку.

— Єгоре, це не може продовжуватися вічно, — я втомлено прикрила очі, — ми мусимо якось вирішити, як буде проходити наше подальше життя. І все не може початися з недомовок, особливо, коли мова йде про такі величезні гроші.

— Яка тобі різниця? — він розлючено розвернувся до мене, — чи тобі гірше від цього? Думаю ні. Впевнений, що сама ти б не змогла заробити стільки задля дитини. І не починай розповідати про свої книги. Бо це мізер… 

— То ти в нас тепер супергерой? — я фиркнула і теж піднялась з місця, — думаєш, можна просто відкупитися…

— Не змушуй мене зараз говорити грубощі, — просичав Єгор, — якби я хотів все вирішити лише грошима, то не стояв зараз тут перед тобою. 

— А хіба я цього просила!? — емоції взяли гору і мій голос зірвався на крик, — я втекла, бо не хотіла тебе бачити. Була зла на тебе… на себе, що ми не змогли подумати про майбутнє. І що тепер доведеться жити по-новому. Але я хотіла почати все сама.

— Сама? — він розсміявся, — чи ти й далі страждаєш за моїм братиком? Сподівалася, що зможеш якось повернути собі Остапа?

Ці слова вразили мене в саме серце. Єгор сказав це з такою скаженою люттю, що я аж завмерла. Мені було страшно поворухнутися. Тому не відразу зібралась, щоб втулити чоловіку ляпаса. Втікнувши до своєї спальні, я повільно опустилась на ліжко, заливаючись сльозами. Не знаю, чому я плакала. Мабуть, від всього, що сталося за останній час. Я намагалась переконати себе, що Остап вже в минулому і що ніяких почуттів більше немає. І думала, що з Єгором може скластися щось ніжне… щось значно чуттєвіше. Та натомість між нами зародилась лише якась люта ненависть, що з кожним днем розростається сильніше. 
Коли вранці я прокинулась, не було ні Єгора, ні його речей. Я полегшено видихнула, бо взагалі не хотіла з ним пересікатися. Щоб хоч трохи відволіктися, вирішила зʼїздити до Захара і провідати Софію. Незважаючи на те, що майже весь час відчувала тягнучий біль в животі. Хоча це і не дивно, адже вчора я добряче розізлилась. Але вже будучи в брата вдома, розуміла, що давно заспокоїлась, але біль нікуди не зникає, а навпаки лише сильнішає та частішає. І все сталося надто раптово. Я спочатку взагалі нічого не могла зрозуміти, поки няня Софії не побачила, як я корчуся від болю. Захар швидко допоміг мені дійти до авто і ми на максимально можливій швидкості їхали до пологового. Було так боляче, що на очі находили сльози. Страх починав паралізовувати, але єдине, про що я думала, це про Єгора. Що йому треба про все розповісти, щоб він був поряд… Але мільйон моїх дзвінків закінчилися автовідповідачем. Тоді я почувала себе наче найсамотнішою людиною на світі. В той момент чомусь хотілося, щоб він тримав мене за руку. Але натомість лише беземоційні гудки в телефоні… Я написала Єгору останнє повідомлення і далі вже почалося найцікавіше… та найскладніше. 
Свій стан я не можу описати словами. Спочатку я запанікувала, від чого лікарка була дуже незадоволеною. Але в якийсь момент я подумала про те, що дитні зараз ще гірше… Тому далі робила все лише так, як мені казали. Тільки б все це пошвидше закінчилося.

— Яка гарненька дівчинка…— тихо сказала акушерка. 

— Ді… дівчинка? — я важко дихала і стирала сльози з обличчя. В пологовій залі стояв дзвінкий плач маленькоі крихітки і я не могла повірити, що все це відбувається зі мною.

— Так, маленьке янголятко. Ви вже обрали їй імʼя?

— Я-я…— я замовкла і розгубилась, адже я не обирала. Я не знала статі, бо не хотіла. А про імʼя й зовсім забула.

— Ну нічого, ще буде час, — жінка співчутливо усміхнулась і поклала поряд зі мною цю крихітку. У мене тремтіли руки, серце готове було вистрибнути з грудей, в яких посилився жахливий страх. Що тепер буде далі?

Десь за годину до мене впустили Захара і на щастя, Єгор теж приїхав. В той момент я вже не відчувала такої страшенної потреби в його присутності, але моя втома не давала тверезо оцінювати ситуацію.

— І як її звати? — спитав Захар.

Вдруге це питання прозвучало наче голосніше. Я дивилась, як Єгор тримає її на руках, на той маленький носик, крихітні пальчики і несвідомо посміхнулась. Тоді ж в голові чітко зʼявилось одне єдине імʼя.

— Поліна, — тихо сказала. Єгор повернув голову до мене, та все ж не насмілився глянути в очі. Мені здавалося, що зараз дозріє черговий скандал, але він лише коротко посміхнувся, дивлячись на доню. Я втомлено прикрила очі. Думаю, що Єгору таки сподобалось.

— Гарно. Справді гарне імʼя, — сказав Захар.

— Ти не дзвонив батькам? — вирішила поцікавитися.

— Дзвонив. Тато дуже зрадів, але зараз його нема, поїхав по справах. Обіцяв заскочити до тебе завтра. А мама не взяла від мене слухавки.

— Я й не сумнівалась… — я відвернула погляд до вікна.

Мама. Що ж з нею відбувається? Саме зараз, коли б я так хотіла, щоб вона була поруч, та вона просто мене ігнорує. Хоча, чому я вирішила, що за стільки років щось могло змінитися. От я сама стала мамою і хоч навіть не хотіла цієї дитини, проте зараз я одразу відчула до неї тепло та привʼязаність. Але що ж могло такого статися, що моя матір просто ненавидить мене?