5

Через девʼять місяців

Діана.

Останнім часом я брехала всім навколо. Єгору, Захару… навіть собі. Але думаю, що все-таки втекти з Іспанії було найкращим рішенням. До останнього я сподівалась, що все це неправда, що це стрес, зміна клімату, та що завгодно… тільки не вагітність. По всіх термінах, здається, я завагітніла в першу ж ніч, коли ми зустрілися з Єгором в тому клубі. Коли поїхали до нього і від занадто яскравих почуттів переспали. Не розумію, як я так довго не могла зрозуміти, що зі мною відбувається. Але це дійсно сталося… і зараз вже ховати живіт стало неймовірно складно. Захар це помітив і думаю, що так просто не залишить мене. Хоча, йому завжди було байдуже на мене. То що може змінитися зараз. Після Іспанії мені довелось на деякий час повернутися додому, де, звісно, ніхто не був радий мене бачити. Я звикла до цього, але вагітність загострила всі мої емоції, то ж тепер важко тримати себе в руках.

— Знову ти тут сидиш? — фиркнула мама, коли вийшла на терасу з чашкою. Я сиділа у плетеному кріслі-гойдалці, де вона, мабуть, хотіла відпочити.

— Вибач, — я важко видихнула, — просто в домі дуже душно. Не можу там сидіти.

— Бо не варто було залітати від першого ліпшого, — вона це виплюнула так, ніби їй це приносило задоволення.

— Чому це тебе так зачіпає? — я сіпнула головою.

— Бо я вважала, що в тебе є хоч якісь мізки. І коли ти поїхала, мені здавалося, що чудово зможеш обжитися десь там… де ти була…

— В Іспанії, — я уважно спостерігала за матірʼю, якій наче було абсолютно байдуже на все, що стосувалося мене.

— Та хоч в Ісландії, — вона закотила очі, — от і попила спокійно каву, дякую!

Вона гаркнула і повернулась назад в дім. Я ж дивилась на свої руки і ледь стримувала сльози. В Захара, як виявилось, теж є дитина. Дівчинці вже два роки. І ця новина маму аж ніяк не засмутила, а навіть навпаки. Хоч і постійно поливає брудом вже покійну маму дівчинки, але про Захара, як про батька, відгукується з надзвичайною приємністю. Деколи аж огидно від цього всього. Телефон на столику поряд завібрував і на екрані знову зʼявився номер телефону Єгора. Так, я точно знаю, що це він, хоч і абсолютно інший набір цифр, аніж той, що вже у мене є. Я поняття не маю, чи залишився він ще в Іспанії, чи повернувся до України. Та мені все-одно. Наші стосунки виявилися жахливою помилкою, в якої тепер такі ж жахливі наслідки. Хоча… не знаю, чи вважаю я свою майбутню дитину жахливою. Та зараз точно ще її не люблю. Не знаю статі, не вигадала імені… Купила декілька нейтральних речей і зупинилась. Я не хотіла бути мамою, цього в моїх планах взагалі не було. Навіть своїх мріях про Остапа я не уявляла нас батьками. Я хотіла лише щирого справжнього кохання…    
Пройшов якийсь час. І день пологів невпинно наближався, від чого ставало неймовірно страшно. Я встигла познайомитися з Софією, донькою Захара і вона виявилась просто неймовірною дівчинкою. Кожного разу, граючись з нею, я уявляла свою дитину і думала, чи будуть у нас такі ж теплі стосунки. Але мій розум абсолютно блокував будь-які хороші думки щодо цієї дитини. І постійно після зустрічі з племінницею я почувала себе спустошеною та виснаженою. Більше я не жила у батьків, навіть не ступала на їх поріг. Мені було просто неприємно знаходитися в місці, де мене постійно принижують найрідніші люди. Тому я остаточно перебралась до своєї орендованої квартири і намагалась створити умови та затишок для дитини. І одного вечора мою самотню ідилію порушив наполегливий дзвінок у двері. Тричі хтось практично агресивно намагався ледь не увірватися в мою квартиру. Серце завмерло і я міцно стисла телефон в руці, де вже був готовий номер поліції, щоб зателефонувати. Навшпиньках я підійшла до дверей і зазирнула у вічко. І була вражена не менше, ніж би там був справжній грабіжник. Важко видихнувши, я поклала руку на ручку дверей, сховала телефон та повільно відчинила двері.

— Нарешті, — бурчачи, Єгор зайшов всередину, — думав доведеться стирчати в тому коридорі вічно.

— Що ти тут робиш? — я вражено провела його поглядом, — і що з тобою сталося?

— Нічого, — хоч він і був у капішоні, проте купу синців на обличчі це не приховало, — невдало впав. 

— Нічого собі невдало, — я зачинила двері та підійшла до нього ближче, — то що ти тут робиш?

— Думала, що зможеш просто так втекти? — він різко зняв капішон і у всіх його рухах читалась роздратованість. Обличчя Єгора було таке, наче його хтось побив.

— Я не втікала, — я опустила очі, — мені просто треба було додому.

— Думала, забереш мою дитину і просто підеш!?

— Це…— я витріщилась на нього, поклавши руку на живіт і лише зараз усвідомивши, що Єгор справді не здивувався і навіть не поглянув на мене косо, бачачи великий вагітний живіт. — Як ти дізнався?

— Твоя іспанська подружка надто любить текілу, — Єгор самовдоволено посміхнувся і схрестив руки на грудях.

— Чорт, — просичала я, бо думала, що Мартіні можна довіряти.

— Так що не думай собі, що ти могла вкрасти у мене дитину.

— А ти такий впевнений, що вона твоя? — я розсміялася.

— Впевнений, Діано, — він загрожуюче підійшов ближче, — хоч у нас нічого і не склалося, та я знаю, що ти точно не вела б розпусне життя.

— Може ти мене погано знаєш, — я фиркнула, але його слова мене вкололи. Занадто добре знає мою суть, як для людини, що майже ненавидить.

— Тому… — Єгор оглянувся, — я буду доглядати свою дитину.

— Що!? — я міцно стила руки в кулаки, — тобто… ти хочеш залишитися тут в мене?

— Треба було раніше думати, а не втікати, нічого мені не сказавши.

На це я нічого не відповіла. Лише вхопила його не надто важку сумку, відчинила двері та просто викинула її геть. Єгор дивився на мене, як на божевільну. Але було байдуже. Я ні за що не згодна жити разом із ним, незважаючи на те, що він батько моєї дитини.