Розділ 20

Вранці почуваюся розбитою фізично, але, чомусь досить непогано морально. Чи пов'язано це з думками про майбутнє, у якому реально є шанс жити без батька, його тиску, погроз й фізичної розправи, чи через те, що вночі Барна прийшов вирвати з кошмару?... Я не знаю. Можливо причина у тому й іншому. Можливо нічний візит, порятунок, бажання допомогти мені, окрім істинних планів з руйнації “Партнерс”, дарують не просто надію, а реальні сподівання на щось хороше? Раніше я боялася припускати, що зможу жити інакше. Щодня я бачила жорстокість батька, а потім стала нареченою чоловіка, який до неможливого нагадував його. Тим паче знання про партнерство з Сулимом додавало вогню у мої страхи. Очікувала від Роми побоїв, злоби, агресії, холоду, проте точно не спокою, який лякав й лякає сильніше. А потім він взагалі почав робити те, що досі вражає. Так, Барна грав свою роль, особливо якщо пригадати вечірку на честь нашого майбутнього шлюбу, де я виступала у ролі звірятка. Та я була надто сліпою, щоб бачити його добре ставлення до мене й Елі, його спроби дати нам з сестрою спокій. Натомість акцентувала на поганому, тому, що лякало й кинулася у руки Даміра, який так легко й просто говорив про вбивство, наче людське життя нічого не вартує. 

Батько так сильно загнав мене у глухий кут безвиході, що я лише міряла про втечу. Коли ж Роман прийшов рятувати мене, якими б не були мотиви, коли наважилася на справжні дії, й заплатила за них ранами на тілі, стало ясно хто тут ворог, а хто союзник. Дивно, що ще вчора не могла зрозуміти цього. Не бачила простої правди. А зараз вона лежить, як на долоні — співпраця з Ромою може привести мене до справді хорошого майбутнього, де я з Елею дійсно будемо вільними. Якщо “Salus” рятує, все правда, і Рома втілить свої задуми, якими б вони не були складними, я хочу допомагати. Так, мені невідомо чому обрав мене на роль нареченої, через які саме мотиви, зате відомо інше — він бажає допомогти. Вперше у моєму житті є людина, котра намагається простягнути руку допомоги, мені потрібно лише схопитися за неї.

Страхи, попри це, все одно їдять. Після Даміра побоююся, що і тут чекатиме пастка, та й розумію, що маю зіграти роль у планах Романа. Вони клубками згортаються у горлі, в шлунку й просять знову відійти на другий план. Наказують замовкнути й продовжити й далі давати людям право розпоряджатися моїм життям, приймати за мене рішення й інше. Але я вчасно закриваю їм рота. Це складно, дуже-дуже складно, тому що мої стіни від жахів, надто тонкі. І все ж, я намагаюся. Заради Елі. Барна мав рацію, коли сказав, що людина має вибір. Сьогодні змушую себе обрати не ховатися у тінях, а вийти на світло. 

Власне, саме тому у вітальню я заходжу старанно тримаючи поставу й спокійний вираз обличчя. Сава, — наскільки розумію помічник Роми, — вже сидить з моїм нареченим на дивані, в обох у руках кава, вони щось обговорюють. Варто увійти, одразу стихають. На мене спрямовані дві пари очей. Не знаю чи варто уникати їх, чи навпаки тримати погляд. 

— От і спритна прокинулася, — намагається розвіяти напругу Сава. 

Скошую погляд на нього. Щира усмішка й сяйливі іскри в очах відпускають стрижень, який проштрикує. Непомітно видихаю й промовляю обом:

— Добрий ранок.

— Вже взагалі-то день, та враховуючи твої нічні крики, — м'якше продовжує, поки Рома відкинувся на спинку дивану й ліниво розглядає, — добре, що поспала.

Здивовано оглядаю Саву. Ніхто не тикає зазвичай людям у такому. Про кошмари мовчать, особливо у моєму суспільстві. А він говорить. 

— Так, добре, — обережно відказую.

Сава підхоплюється.

— Чай, кава? Чи сама приготуєш? 

Барна подає голос:

— Пригости мою наречену, — від того яким тоном він говорить, тіло вкривають сироти. — Сідай, — вказує очима на диван навпроти.

Не знаю, що діється, та враження, ніби Рома бачить мене наскрізь. І перевіряє. Тому не сідаю на вказане місце. Досить! Варто це слово повторювати частіше, тоді легше ризикувати. А те, що я зараз планую зробити для мене неабиякий ризик й дискомфорт. Я сідаю поруч з Ромою. Чоловік злегка повертає голову. Чорні, подібно вуглю, очі, уважно та лукаво оглядають, що хочеться втекти від нього, проте змушую себе сидіти рівно. 

— У тебе є питання до мене? — голос проникає глибоко під шкіру, до нутрощів дістається присмаком цитруса й терпкості. 

— Є. — глухо виходить. — Можу ставити їх? 

— Не раніше, ніж Сава заварить чай. 

За звичкою киваю. Зайві розмови дратують чоловіків, батько ніколи не любив, щоб ставила питання чи цікавилася чимось понад норму, на його погляд. Барна раптом сміється. Цей сміх… я не можу відвести очей від чоловіка, бо він такий, що подих перехоплює. Ніби грозові хмари розсіює. 

— Я пожартував. Запитуй. 

— Ти не відповів на моє останнє питання вночі, — тихо звучить.

— Ще рано говорити про те, чого я хочу або бажаю. Причини, яку назвав, недостатньо? — одразу розуміє, що маю на увазі питання чого хоче ще.

— Ні, — чесно відказую. — Тому що я не розумію нічого. Ти плануєш знищити “Партнерс”, вірно? 

— Саме так, — ліниво розтягує слова. 

— Ти вже кількох бізнесменів з їх кодла знешкодив.

— Правда.

— Ти встав деяким поперек горла. Чому ти вчинив так, щоб вони знали, що саме ти їх ворог у середині стада? 

— То було припущення, вірне звісно ж, — всміхається, — одного покидька який годує черв'яків в землі. Вони бачать, що щось відбувається, але не розуміють, хто ініціатор. Тим паче ті, кого вже прибрав, були моїми суперниками у “Партнерс”, у нас завжди були конфлікти, тож всі  припущення інших  базуються на їх власній логіці. 

— Навіщо тобі я?

— Відповідь на це питання я дам пізніше, — чітко вимовляє, а я не можу зрозуміти чи то він лукавить, чи грає зі мною, чи просто дражнить. 

— Що станеться з моїм батьком? Коли ти знешкодиш його? 

— В кінці, — відверто каже.

— А Еля?