Розділ 19

Мабуть, його слова застрягають у моїй голові, бо як інакше пояснити, що я повторюю їх раз за разом? Падаю назад на диван й банально не здатна вгамувати шок. Роман не змушує сидіти й далі під його прискіпливим поглядом. Він сказав, що хотів, а  більше не ставлю питань. Зате тепер зрозумілі його слова, що у нього плани не на мене, а на мого батька. Добряче зрозумілі. Тому я йду з вітальні туди, за стіни, де зник раніше Сава. Тут кілька спалень, у всіх двері прочинені, обираю одну з них, — найменшу, — та замикаю за собою двері. 

Бравада, про "піти", була самообманом. Насправді мені нікуди йти. Насправді я самотнє дівча, котре має дуже багато страхів. 

“Місце, де рятують”. “Ви під захистом Salus”. Тому що Роман Барна так вирішив. Тому що він бажає зруйнувати “Партнерс”. Не захопити, як мимохідь припускала. Не стати там головним. Не прибрати до власних рук усе. А взяти й знищити. Не буду брехати самій собі й не казати, що ці слова насолодою не проходяться по тілу. Якщо зникнуть всі ті чоловіки, котрі неодноразово нас з Елею роздягали очима, я буду тільки радіти. Якщо зникне батько з його друзями, я не засмучуся, моє життя стане вільним. Дійсно вільним. 

Втім, що робити мені зараз? Я тут, Еля з батьком, Дамір й не планував її витягати, а Барна… мабуть, якби міг це зробити, то забрав би її сюди? 

Нарешті оглядаю спальню. Посередині двоспальне ліжко, одне вікно із затемненого скла, над головою цікава люстра. Не втілення сучасності, як у мене вдома, і не класика, як в домі Романа, а швидше, щось етнічне. На стінах дерев'яні полиці, котрі дуже вигідно виглядають на фоні бетону,  а на них вазони. Ще тут постери з написами, котрі мали б мотивувати. На самому ліжку товстелезна ковдра молочного кольору, так і кличе загорнутися у неї. 

Сідаю на матрац та тягну її на себе. Втуплююся у вікно ігноруючи решту деталей інтер'єру, як комод біля однієї стіни й крісло неподалік. Мені потрібно розкласти по поличках все, що знаю. Добряче так розкласти, бо від цього тепер залежить усе. 

Барна не брехав — я не була у лігві звіра. Просто, далі власного носа не бачила, та й не бажала. А він в цей час не давав бачитися з людьми з “Партнерс”, забирав Елю до мене, влаштовував життя комфортним, щоб могла почуватися спокійно.Навіть Даміра приставив, хоч той виявився вбивцею, який обдурив нас обох. Роман піклувався про мене, нехай у власній манері, котру я не могла розпізнати. Та й, він прийшов за мною. Прийшов туди, де я була у небезпеці. Батько б кинув, впевнена, бо йому байдуже. А Роман ні. 

Отже, є “Salus”, місцина, котра має розгалужені сітки, котрі рятують людей, що потребують помочі. Вони, — подібно павукам, — розкидали павутиння, а їх внутрішні працівники грають у таємні ігри. Настільки таємні й ризиковані, що стають частиною такої системи, як “Партнерс”, де дуже небезпечні люди. Варто лише пригадати мого батька, і інших, кого бачила і від кого чула жахливі речі. Мало чула, адже була лише прикрасою на вечорах, проте все одно слухала. Або ж можна пригадати того чоловіка, що розповів як Роман ніби-то прибирає своїх. 

В цій системі Роман Барна грає у щось своє. Він бажає розвалити “Партнерс”, і для цього йому знадобилася я у ролі нареченої. Тобто, знищення почнеться з мого батька? Чи мій батько, як вишенька на тортику, зостанеться на десерт? Якщо Роман прибрав вже деяких, таємно, швидше за все, то що буде далі? Чого очікувати, особливо після того, як кинула його серед свята, де мала показатися усім й продемонструвати, що він тепер частина сімейства Сулим? 

Варто ці питання поставити самому Роману, особливо про угоду між нами стосовно майбутнього шлюбу, та я не в змозі зараз. Лягаю на подушку. В голові паморочиться. Мабуть, після моєї втечі з вікна я добряче вдарилася, а тепер адреналін вийшов, і результат втоми та дезорієнтації, на обличчя. Прикриваю очі. Остання думка — спершу потрібно дізнатися про сестру. Впевнитися, що вона у безпеці. 

***

Мій сон міцний й тривожний. Я бачу Елю, бачу Даміра, котрі стоять у центрі величної зали. Тут усі люди, яких колись бачила на подібних заходах. На обличчях посмішки повні зневаги, злоби. Ніхто не помічає мене. Кручуся навколо своєї осі оглядаючи кожного. Дамір в цей час починає бити Елю. Перший її скрик нутрощі назовні вивертає. Другий змушує впасти на коліна. Третій викликає сльози. Я дивлюся на сестру, яку карає Дамір. Дивлюся і чую її голос: “Це ти винна”! І справді, правда ж! Я винна! Я втекла довірившись людині, котрі не знала. Втекла, не помічаючи навколо нікого, окрім себе і вважаючи злом усіх. То можливо це не вони такі, а я? 

Починаю кричати. Благаю Даміра зупинитися. Хлопець не чує, він сміється та завзято завдає ударів. Обличчя, — миле, прекрасне й ніжне обличчя, — Елі тепер схоже на кашу. Медове волосся все потемніло й злиплося. 

Мене нудить від цього видовища. Вивертає назовні. Страх, пекучий й живий, волає у тілі, що це правда і я призвела до цього. Я втекла, а страждає вона. 

***

Голос сповнений холоду, грубості висмикує зі сну. Наказує прокинутися. Наказує розплющити очі. Та я не можу. Не можу, бо раптом це реальність і я просто вимкнулася від жахів? 

Сильні руки смикають мене на себе. В темряві не усвідомлюю власного тіла, не розумію, де знаходжуся, і хто взагалі тримає мене. Мозок нагадує, що я у полоні Даміра. Намагаюся вирватися. Сичу й шиплю, дряпаюся, а потім мої руки опиняються у мене за спиною, стиснуті на запʼястях, а низький голос гуркоче на вухо: 

— Мишко, ти в безпеці.

Чомусь ці слова виривають з темряви.Розплющую очі й задихаючись, оглядаю бетонові стіни у вазонах. Усвідомлення проходиться по тілу тремтінням. А ще, що позаду Барна, він тримає мене й притискає до міцного тіла аж надто рвучко, тісно. Затамовую подих. Западає тиша від якої дзвенить у вухах. Відчуваю спиною кожний м'яз чоловіка. Шкіра чутливо відгукується на гаряче дихання. Боюся обернутися, щоб поглянути на Рому. Шепочу: