Розділ 18

Бачу — Роман проявляє до мене небачену терплячість.  Починають пекти рани. Ховаю руки у рукави й складаю їх на руках. Напружено оглядаю чоловіка. Намагаюся побачити його. По-справжньому побачити. Тільки його стіна така міцна й товста. Немов створена з чорного граніту, і він ніколи, нікого не пропускає крізь неї. В голові крутяться питання: як мені довіряти тобі? Як відпустити страхи й просто довіритися, коли ти не даєш дізнатися, не кажеш правди, а граєш у лише тобі відому гру? Як припинити остерігатися, якщо я знаю де ти працюєш, знаю, що швидше за все можеш бути подібний тим чоловікам яких неодноразово бачила? 

Причина проста: на вигляд Барна небезпечний. Він не схожий на Даміра, якому було так легко й просто повірити. Навіть смішно, вистачило кількох добрих слів і хлопець керував мною та моїми діями. З Романом інакше. Він не… він не удає із себе доброго та порядного. Він це просто він.  

— Пробач, — вимовляю тихо. Стискаю себе руками. — Пробач мені. — повторюю.

Роман примружує погляд. Не вірить, що прошу вибачення. Не розуміє чому. Сідає рівніше, спирається ліктями на ноги й злегка схиляє голову. Чорні очі ковзають по мені, як сканер. Бачать більше, аніж хочу, щоб бачив. Зазирають туди, куди сама не бажаю. Тривожать сплячі страхи й порпаються у душі. А потім він чітко каже:

— Сава сказав тобі, де ми? 

— Пояснив, що це “Salus”, місце, де рятують, — видихаю.

Барна киває. Між нами повітря іскрами йде. Їх не видно, та певно я чую їх тріск у вухах. Тиша западає, чую власне серцебиття, відчуваю власну розгубленість й роздратування Роми, яке хвилями йде від чоловіка. 

— На які думки це наштовхує?

На ті, що мені складно повірити. Я знаю, що ти з “Партнерс”, а вони не рятують, лише знищують. Втім, цього у слух не кажу. Закусую губи й несміливо кажу:

— Що ти когось рятуєш?

Страшно робити припущення. Страшно самій вигадувати те, чого немає. Ситуація з Даміром навчила… 

— Вірно, — відрізає. — Рятую. Ще припущення? 

Соваюся на дивані. Наразі почуваюся максимально некомфортно. Тіло й душа стомлені. Хочеться банального спокою. Тиші. Безпеки. Але моє життя завжди було напруженим. Завжди складалося з побоювань та припущень, а що як?... 

— Той чоловік сказав, що ти прибрав їхніх. Ти працюєш проти “Партнерс”? — ставлю питання яке хвилює найсильніше. 

Роман всміхається. Кригою тіло вкривається від того наскільки ця посмішка душу роздирає. Подібна гострому лезу, котре має пронизати тіло. 

— Я працюю у власних інтересах. Випереджаючи питання стосовно твого батька, скажу просто: він наразі мій інтерес. 

— Ти казав, що альтруїзмом не страждаєш. Сказав раніше, у тебе плани на мого батька. — видихаю. — Ти і його бажаєш прибрати? Якщо він твій інтерес, то... ти його знищиш?

Рома нічого не відповідає. Він спокійно дивиться на мене повністю закрившись. Слухає припущення, дає змогу самій будувати теорії, самій годувати себе брехнею. 

— А я? — продовжую. — Що буде зі мною та сестрою, коли ти зробиш те, що задумав?

Насправді мене дійсно мало цікавить його план. Не бентежить, що можливо Барна справді замислив і тата прибрати. Єлисей Сулим не заслуговує на мою любов. Він нічого не зробив для того, щоб я піклувалася про нього. А Еля… Еля моя кров. Частинка мене. Якщо потрібно буде вбити заради неї, відчуваю, що і на це від відчаю піду. Та я не хочу, щоб їй загрожувала небезпека. Не хочу, щоб вона втратила ту свою ніжну наївність та віру у людей.

— Ти з сестрою під захистом “Salus”. — чітко відрізає. 

Полегшення не приходить. Гострі риси чоловіка стають подібні вбивчій зброї. Він серйозний, та раптом стає байдуже. Вони всі грають, а я пішак, якого штовхають з боку у бік. 

— Чому? 

— Я так вирішив. — коротко відрізає. 

Фиркаю. Вперше фиркаю. Обурення від його дозованої інформації вибухає в тілі. Я так втомилася…. Господи, як же я втомилася. Різко встаю. На нього зверху вниз дивлюся. Барна всміхається. Аж мороз по моїй шкірі йде, та я не смикаюся. 

— Тоді я вирішую, що не хочу більше розмовляти. 

Чорні брови злітають вверх. Рома встає й одразу тінню нависає. Хочу крок назад зробити, втім, наказую собі не смикатися. Задираю голову та в очі сповнені таємниць дивлюся. 

— Ти сказав, моя свобода не обмежена. 

— Вірно, — посмішка. — Не обмежена.

— Я можу піти? 

Чоловік нагадує лева. Знає — мені нікуди. Розуміє — він для мене зло, але знайоме й безпечне. Проте, не впускає можливості нагадати, що я мишка. 

— Будь ласка, — промовляє, схилившись до вуха. Шкірою мчать сироти. Тіло відгукується на нього. — Йди. 

Нагадую собі меч. Не здатна й кроку ступити, зате тримаюся рівно. Барна розуміє, першим відступає даючи свободу. Зацікавлення на обличчі б'є мене у груди. Задихаюся. Відходжу, а потім запитую:

— Чому ти Даміра не забрав? 

Обличчя чоловіка стає темним. Трішки лякає та я благаю себе стояти рівно й очікувати відповіді. Мені потрібно знати. Я мушу зрозуміти. Я хочу. 

— Дамір став моєю помилкою заради тебе. 

Зізнання гарячим по мені. Здивовано розглядаю Романа. Заради мене? 

— Що це означає? — наполегливо.

— Це означає, що він мав за тобою приглядати, а не зваблювати. 

— Тому ти не звільнив й пробачив йому?

Роман окидає мене поглядом з ніг до голови. Знічуюся. 

— Я нікому не пробачаю. Не звільнив, тому що він працював на мене, як мені здавалося. Він мав бути твоїм захистом. 

— Тобто, ти вважав його союзником який був приставлений до мене? 

— Союзником, який працював на мене і надто багато собі дозволив. 

— Дамір сказав — ти посадив його на п'ять років. 

Барна веде плечима. Ковзаю по чоловічому тілу очима відчуваючи його силу. Вібраціями, вона тече до мене й огортає темрявою. 

— Не я конкретно. Не всі справ йдуть через мене. “Salus” досить розгалужений. Останні п'ять років він значно збільшив своє павутиння.