Розділ 17

Слова незнайомця відлуння у думках. Хаотичні, вони намагаються скласти усе до купи та спробувати логічно мислити.  Паніка й страх заважають. Розгублена, відчуваю кожну кісточку у тілі, нажахана, чітко усвідомлюючи — моя втеча явно провалилася. 

У будівлі щось відбувається. Я чую вигуки, здригаюся, коли там падає щось важке. Швидке дихання не дає поворухнутися, продовжую лежати на хлопцеві й дивитися на його обличчя в пошуках чогось. Правди, що він від Романа? Варто зрозуміти, що це значить для мене. Ясно побачити чи радію я тому, що Роман прийшов за мною, або ж навпаки, засмучуватися, бо я досі тоді у його полоні. 

Незнайомець встає й допомагає підвестися мені. Поводиться спокійно, навіть розслаблений, я б сказала. Секунду я розглядаю його. Секунда на роздуми й зваження всіх за та проти: втечу зараз і дійсно опинюся на вулиці; залишуся — повернуся до Барни. Не знаю, що краще. 

Втім, вирішити не встигаю. Хлопець насмішкувато всміхається, хапає за талію та перекидає через плече. Я навіть зойкнути не можу, дихання від болю й шоку збилося. Він кудись прямує, саджає в авто, а я не обурююся, приймаю його рішення, як завжди приймала усе. Біль у тілі, кров на колінах та долонях викликає звичне тремтіння. Чомусь завжди при погляді на червону рідину я забуваю, що маю розум яким варто користуватися. Я стаю чужою у власному тілі. Знаю, це простий страх крові, але перебороти його не вдається. 

Незнайомець сідає за кермо й під дивні звуки з будівлі, а потому, ідеальну тишу, везе в невідомість. Мовчки спостерігаю за ним з заднього сидіння. Іноді поглядаю на кров, що засихає на шкірі. Порожньо в мені. Пусто, аж до чорноти. Образливо, що я слабка. Злить, що все на що стало сил — втекти. Для мене це прогрес, та він надто незначний, враховуючи дурість через яку взагалі втрапила у халепу. 

— Боляче вдарилася? — питання від хлопця дивує. Не очікувала, що взагалі буде розмовляти зі мною. Хіба йому не наказано просто забрати мене й доставити кудись, куди потрібно Роману? Бо ж він від нього, вірно? 

— Не дуже, — брешу. 

Незнайомець вигинає недовірливо брови, хмикає:

— Судячи з твого скривленого обличчя — дуже. Мені казали ти спокійна й тиха. Я вражений, що побачив твій політ з вікна. 

Не можу зрозуміти чи жартує так, чи дійсно йому сподобалося. 

— Я спокійна й тиха, — промовляю коротко. 

— Сумнівно, — всміхається ще раз. — Я, до речі, Сава. 

— Діана, — кажу у відповідь, хоч розумію, що йому й так відоме моє ім'я. 

— І все? 

— А що ще? — напружено.

— Розкажи мені про свою втечу. Там же всі вікна дошками забиті, навряд у тебе в арсеналі були інструменти.

Стенаю плечима. 

— Я видерла дошки. Мені пощастило. 

Не кажу, що удача тривала недовго. Сава більше не ставить питань, їде далі, минаючи частину міста й виїжджаючи за його межі. Можливо мене на смерть везуть, а я тут подібно ягняті покірно сиджу та очікую? Або ж на покарання до батька за втечу? Або знову до нього тільки, щоб бачила як карає Елю? А може одразу до Роми, посадять десь, буду чекати на нього, а коли дочекаюся, то пожалкую, що взагалі заговорила до Даміра колись. 

Врешті, автомобіль зупиняється на лісовій дорозі, під деревами, за якими видніється будівля в кілька поверхів. Отже, мала рацію, щось погане там очікує на свою жертву. Сава виходить з машини, відкриває дверцята й мені. Я не хочу йти. Прошу себе зірватися з місця й тікати, але розумію, що це марно — мене спіймають швидше, ніж крок зроблю. 

— Хто там? — не вдається приховати тремтіння у голосі. 

— Де? Там? — вказує рукою у напрямку будівлі. — О, там справжнє пекло для деяких. 

Холодно стає. Всередині. Сава виблискує карими очима, колір яких нагадує західні тіні, коли сонце фактично зайшло за горизонт. Помахом голови вказує, щоб йшла за ним. І я, дурне ягня, прямую. 

Йдемо не довго, будівля ближче, ніж здається. Вона не оточена парканом чи чимось на кшталт, на вигляд взагалі закинута. У вікнах немає світла, все старе, стерте часом, вітрами й дощами. Сава обводить навколо будівлі й підводить до металевих дверей. З подивом відмічаю, що вони якраз виглядають досить свіжими. Паніка починає диктувати, що робити. Смикаюся в спробі кинутися поміж дерев, але Сава очікував подібного, миттю хапає за руку й смикає на себе.

— Тут будеш у безпеці. Заспокойся. 

Недовірливо фиркаю, пробую вирватися. Сам же казав, що тут пекло для деяких. Хіба я не входжу у число цих деяких? 

Втім, опір марний. Він вштовхує всередину, коли двері прочиняються й штовхає далі, змушуючи рухатися тьмяним коридором. Задихаюся. Стіни тиснуть, жах нутрощі скручує, ніби на смертну кару ведуть. Ледве пересуваю ноги. Чую позаду втомлений видих Сави. Він хоче щось сказати, але стримує себе. 

Нарешті коридор закінчується, ми опиняємося у величезному залі де, здається, востаннє люди були хтозна-коли. Обертаюся до Сави, німе запитання в очах красномовне. 

— Тут мій батько? 

Хлопець дивується. 

— Ні.

— Тоді навіщо…сюди? — бурмочу. Горлянку вже стисло від передчуття біди.

— Пішли. Нам на третій поверх. 

Він штовхає в спину. Корюся. Йду попереду, хлопець направляє. Минаємо величний й завалений сміттям перший поверх, дістаємося коридору й сходів. Що на другому не ясно, певно таке ж велике приміщення повне старого лахміття. А от на третій ведуть броньовані двері. Це дивно, враховуючи атмосферу будівлі. Сава відмикає їх. Вштовхує, досить м'яко, всередину й замикає за собою. Я у повній темряві. Взагалі. Вона настільки глибока, чорна, абсолютна, що дихати стає важко. Щось клацає, з'являється світло. Дивуюся ще більше, адже тут…затишно? Підлога встелена килимами на різний смак, втім, вони гармонійні. Стіни бетонні, але все приміщення поділене на секції, просто зараз переді мною щось на кшталт вітальні. Тут два великих дивани один навпроти одного чорних кольорів, на стінах тонкі смуги, котрі дають багато світла. А ще висять картини, мапи, усілякі декоративні штуки. Помічаю вазони у вигляді пальм в кутках. Кілька стелажів з книгами, свічки просто на підлозі, ковдри на пуфах, які хтось хаотично розкидав.