Розділ 16

Сьогодні  ллє як з відра. За дерев'яними дошками, котрі закривають усе світло, не видно хмар, проте я знаю, що вони висять важкими сірими плямами над землею й ллють на асфальт тонни води. Минуло ще кілька днів, більше Дамір не приходив, але й Роман не з'являється. Здається, мій наречений чудово ігнорує пастку, котру йому розставили. Або ж… йому байдуже на мене. Врешті, я була лише дівчиною, котру взяв в оплату помочі батькові. Не розумію сенсу, та ймовірно, Барна мав власні мотиви для цього. Швидше за все тепер усе змінилося, щось пішло не так у його бажаннях. Тепер я не потрібна йому. 

Гірко. Насправді я нікому не потрібна, крім Елі, навіть матері. Вона кинула нас й зникла. Я розумію її, але не розумію як можна було не забрати нас. Батько ніколи не вважав мене гідною чогось окрім масляних поглядів його партнерів та друзів. Роман… Що ж, він банально ігнорував мене, або поводився холодно. Здебільшого холодно. Рідкі прояви лукавства не рахуються, то, мабуть, від гарного настрою. 

Образливо, що маючи сім'ю, я самотня. Завжди була. Моє життя проходило здебільшого в оточенні приватних викладачів, вечорів, де мати страждала від тата, й відсутності розваг. Коли ж ми з Елею витворяли щось після зникнення мами, то нас неодмінно карали. Ми мали бути тихі, чемні, слухняні. Ніхто не бажав розуміти, що ми — діти! Просто діти, яким потрібно бігати, кричати, голосно сміятися, веселитися, плакати, бити коліна, псувати сукні за шалені гроші. Діти, які так сильно бажали бути нормальними, що були готові провести ніч у підвалі чи на дворі на холоді, лише б отримати кілька хвилин щастя. 

Наступні дні проходять здебільшого у сні. Я  вже прочитала усе, що було в кімнаті. Поміряла підлогу кроками, порахувала всі тріщинки на стінах, встигла подумати про втечу, але детальний огляд замка й дверей не дав результатів. Роздумувала як можна вибратися якщо кинутися на чоловіка котрий їжу мені приносить. Втім, для цього потрібно мати сильне тіло, а моє — зніжене заборонами батька й неробством. Рома, мабуть, перший та єдиний, хто дав завдання до якого я ставилася максимально відповідально. 

Ще я являла, як приходить Дамір й каже, що все це жарт, перевірка на довіру і ми справді втечемо. Мовляв, він не такий. Не вбивця. І я не мушу відчувати розчарування, що моя перша закоханість повільно перетворюється на відразу, бо я не вмію розбиратися у людях. 

Минають ще дні, розумію, що варто перестати себе жаліти. Досить, справді досить. Я лише думаю про це, але нічого не роблю. Ніхто не прийде мене рятувати. Так і згнию в цій кімнаті, або помру від голоду, бо про мене просто забудуть. Потрібно діяти. Я не річ, як висловився Дамір. Не засіб для привернення уваги Барни. Я — людина! 

Прокинувшись в черговий ранок підходжу до вікна. Оглядаю дошки й помічаю, що одна погано прибита. Хапаюся за її виступи й тягну. Ця дошка найнижча, та вона початок шляху до свободи. Розхитую її, деру, смикаю, нарешті цвях випадає. Завмираю. Сподіваюся не наробила багато шуму. За моїми підрахунками обід мають принести за кілька годин. Сніданок мені взагалі ніколи не носять, а вечерю лише інколи. 

Прислухаюся. Наче все спокійно. Тягну дошку на себе. На диво вона піддається. Смикаю, дерево тріщить й сиплеться крихтами, ріже шкіру, забивається занозами, та я не зважаю. Потім пожалію себе. Ще один рух і шматок дошки відламується. Миттю присідаю й зазираю у вікно. На щастя воно теж дерев'яне, отже і з ним впораюся. Із завзяттям продовжую. Мушу встигнути до обіду. 

Паніка підганяє. Безжально смикаю дошки, тягну цвяхи забуваючи навіть про біль. Під нігтями кров, не зважаю. Мої старання приносять плоди — три дошки вже на підлозі. Я можу пролізти у цю діру, потрібно тільки розбити скло й впевнитися, що спуск з третього поверху не завдасть шкоди. Обережно зазираю на вулицю. Тихо, мирно, безлюдно. Тут нікого й нічого, навіть гавкоту собак не чутно.  Що ж, або зараз або ніколи! Хапаю ковдру з ліжка та обмотую руку нею. Не врятує, проте не поріжу всю руку й не залишатиму сліди крові. Бʼю у скло. З насолодою спостерігаю як воно осипається уламками. Знову завмираю та прислухаюся, наче тихо. Принаймні, ні кроків, ні чогось подібного не чую. 

Виглядаю через раму попередньо прибравши скло. Висота достатня, але якщо прив'язати ковдру й спуститися по ній, то  відстань до землі буде меншою, я зможу плигнути. Рухаюся швидко. Мені страшно. Серце калатає ніби готове з грудей виплигнути. Раптом чую щось схоже на падіння чогось великого. Або вибух. І крики чоловіків. Панікую, нашвидкуруч прив'язую ковдру до ліжка й хаотично спускаюся. 

Мені дуже страшно. Ще ніколи у житті я не ризикувала ось так. Ніколи не робила чогось подібного. Гадаю, якби зараз була з Елею, то сестра отримала б захват від моєї сміливості. 

Вниз, і ще трішки, а потім ще. Не оглядаюся, лише вниз іноді поглядаю, щоб зрозуміти як далеко до асфальту й, чи не закінчується ковдра. Роблю все дуже активно, не усвідомлюючи геть нічого. Тіло діє інстинктивно, бажає вижити й врятуватися.
Ковдра закінчується. Плигаю, благаючи Бога, щоб не зламала обидві кінцівки, інакше втеча завершиться так і не почавшись. Я не думаю про те, що далі. Не думаю як буду тікати з території, куди подамся. Врешті, йти то мені нікуди. І ні до кого. Та варто розв'язувати проблеми в міру їх виникнення. Спершу потрібно вирватися з лам Даміра. 

Приземлення болісне. Я не вмію падати правильно, тож здираю шкіру на колінах та ліктях. Вони кровлять. Встаю, дихаю швидко, панічно. Обертаюся, в спробі оглянути усе, і з подивом наштовхуюся на незнайомого мені чоловіка. Розгублююся, жах жаром по спині мчить, а потім крижаними голками проштрикує. Задкую. Чую знову якісь гучні звуки з будівлі, задкую ще, оглядаючи хлопця років двадцяти п'яти у чорному одязі. Не костюмі, а джинсах й гольфі. А потім зриваюся з місця та біжу. 

Мене ведуть інстинкти. Чую лише пульс у скронях та свист вітру у вухах. Серце калатає аж у горлі. Все інше не доступне. Все інше зливається в одну єдину какофонію звуків. Допоки й вони не зникають. Хлопець наздоганяє, кидається на спину й змушує впасти. Дивуюся, бо в останню мить він перевертає нас обох так, що я опиняюся зверху. Завмираю, на нього дивлюся, пробуючи зрозуміти що ж діється, а він усміхається й каже: