Розділ 15

Крізь дерев'яні дошки пробивається світло. Весні плювати хто де знаходиться, вона вривається у світ цвітом, ароматами свіжості й теплим промінням. Вона буяє за вікном. Витанцьовує свій особистий танець серед дерев, співає з птахами та вітром, лунає дзижчанням комах, що вже прокинулися. Весна б не дозволила себе так надурити, як я. Вона б не опинилася замкнена у кімнатці хтозна-де. Вона б не повірила казна-кому. Все банально — весна не таке наївне дівчисько, як я. Вона — доросла жінка, котра завжди прийде й зробить по-своєму.

Глибоко вдихаю. Навіть крізь ці дошки чутно аромат цвіту. Заплющую очі. Кілька днів минуло. Днів, наповнених мовчанням, тиші і їжі, котру мені приносить незнайомий чоловік. Ні Даміра, ні того з “Партнерс” я не бачила. В душі сум'яття, страхи. Паніку поки стримую. Вона близько, вже стискає горлянку, але не дозволяю їй перемогти. Бо якщо програю я, то переможе Дамір. А я не хочу. Надто сильно розчарувалася. Повірила солодким словам, компліментам, доброму погляду і де опинилася? 

Обманута дурепа, котра навіть уявлення не має, що зараз діється за стінами цієї будівлі. Можливо прямо в цю мить батько й Барна карають Елю? Намагаються дізнатися щось про мою втечу, бо вона ж моя сестра, отже мала б знати… Можливо шукають мене, і коли знайдуть, нічого доброго не буде. Можливо Барна вважає винним в усьому мого батька, або ж навпаки, батько винуватить Романа у моєму зникненні прямо посеред вечірки… Я не знаю. Нічого не знаю. Я не розбираюся у всіх іграх партнерів з компанії. Не розбираюся хто кому друг та ворог. Не відаю, навіщо діяти так чи інакше. Мене ніколи не пускали в інтриги, батько тримав якомога далі від власних справ. Я була прикрасою вечорів, як і мати. Донькою, котру він брав на деякі заходи, яка мала милувати очі його друзів, та й по тому. Крупиці інформації, десь підслухані, десь почуті, бо люди були необережними, не можуть дати мені усієї картини.

Отже, Дамір працював на Барну. Дамір мстить Роману за щось. Яким чином він та чоловік з “Партнерс”  опинилися в одному човні, не ясно, проте вони співпрацювали, щоб зашкодити нареченому. І в них власне, вийшло… Барна не страждатиме, що мене немає. У нього якісь власні цілі й плани стосовно усього. Але мало віриться, що Роман не розумів, що дії Даміра не чисті. Він не я, він розумний чоловік, принаймні складається враження. Власне, інакше б не досяг нічого, якби дурнем був. 

Барна покарав Даміра, якщо вірити самому Даміру. Барна відіслав його на іншу роботу, але не звільнив. Сумніваюся, що це через моє рішення, яке він особисто вклав у мої руки. Виходить: не вбачав у Дамірові загрози чи вів власну гру? 

“Частину наших знищив…” — ці слова взагалі дисонують у моїй свідомості. Що вони означають насправді? Барна працює у “Партнерс” й знешкоджує його зсередини? Чи бажає захопити компанію повністю під свій контроль? Тому він заважає? 

Маріан Данте його єдиного сприймає з “Партнерс”. Як він казав —  “довіряй Барні”? Ні він, ні сам Данте не бажають мені зла. Тобто, “Данте Дейлі” теж замішані? Чи як?  Враховуючи, що Роман приєднався за дивних обставин до “Партнерс”, який шанс на те, що це я не вірно усе розуміла й насправді мій наречений дійсно не такий страшний, яким уявляється? 

Двері прочиняються. Відвертаюся від вікна очікуючи побачити чоловіка, який їжу приносить, але на порозі Дамір. Погляд спокійний, русяве волосся стало коротшим. Він ніби подорослішав. Замикає їх й робить крок до мене. Відсахуюся. Зціпила щелепу й мовчки оглядаю його. Не боюся цього хлопця, хоча ймовірно, варто було б. Врешті, він у ролі хижака, а не я. Очікую дій. Питань маю багато, і перше: “чому?”; та тримаю язика за зубами. 

— Ніяких істерик, спокійна й зважена, — промовляє все ж. Усміхається. — Діано, ти вражаєш. Красива, мовчазна, слухняна, довірлива… Ідеальна. 

Намагаюся дихати спокійно. Подібне обурення відчувала лише тоді, коли тато карав Елю за мої помилки. Виключно тоді. А зараз воно буревієм в мені. Я завжди вміла тримати цей вогонь під повним контролем, щоб не дати йому перетворитися на щось жахливе. Заради Елі. Заради її цілого тіла й душі. Заради нас обох. Терпіла усе. Давала собою грати, маніпулювати, керувати. 

Я дозволила зробити з себе ляльку, бо боялася. Піддалася, бо мама так робила. Керувалася мріями про колись, де все буде інакше. Та…мабуть, досить? Досить бути такою? Досить мовчати? Досить не ставити питань? Досить піддаватися, вірити, боятися наслідків? Можливо, мені справді варто розслабитися? Варто стати собою? Знайти ту Діану, котрій Барна казав ці слова? 

— Йди до біса, — шепочу. 

Дамір дивується. 

— Вау, ти навіть так вмієш? — хмикає. — Не ображайся, — ще наближається. — Справа не у тобі, ти лише річ…

Можливо він думав, зламає цими словами? Я давно обламала крильця… Але у мене є кігті! 

— Просто відпусти мене, — тихо промовляю. 

— Не вийде. Твій наречений має заплатити. Чомусь він лише до тебе ставиться тепло. 

Ігнорую ці слова. Якщо в розумінні Даміра ставлення Романа тепле, то…. як він ставиться холодно?

— Заплатити за що? —  в очі хлопцеві дивлюся.

— Справді хочеш знати? — заграє. — Колись я вбив дівчину, — спокійно мовить, немов це щось таке….просте. Ніби…комара, а не людину. — Твій Барна засадив мене. Точніше, — ще ближче підходить, — його люди. Було дуже складно, бо ж я не навмисно. Просто… так сталося. Просто, вона вірила мені, а я… — Дамір усміхається.

Притуляюся до вікна. Прошу себе не тремтіти. Складно позбутися звички бути жертвою, коли ти майже все життя у такому стані. Але не сьогодні. Не з ним. Потрібно якось виплутатись. Не певна, що можу розраховувати на Барну чи батька. 

— Вбив її… — продовжую за нього. 

— Випадково. Не розрахував сили. 

— Як же Барна зміг ув'язнити тебе? Він не працює у поліції чи подібних структурах…

— Не працює. — погоджується. — Він мав власну структуру. Я просто не докопався глибше. Чи є вона наразі, невідомо, та й неважливо. Барна має заплатити за мої п'ять років у в'язниці.