Розділ 14

Я не запитую куди Дамір везе. Взагалі не ставлю питань. Чомусь вірю йому більше ніж собі. Та й, адреналін від втечі накриває лише зараз. Поки бігли до машини почувалася інакше. Тепер же мене трусити починає. Боюся за Елю. Боюся уявити обличчя Романа, коли маски знімуть, а поруч з ним буду не я. Можливо хтось з гостей не пам'ятає мого обличчя, проте, батько й наречений точно побачать різницю. Не одразу й помічаю, що стискаю мереживну тканину сукні, аж поки Дамір не накриває руки своєю долонею. 

— Спокійно, все добре. 

— Хвилююся за сестру, — шепочу.

Дамір м'яко усміхається.

— Не варто. Зараз вже маски зняті, гадаю, тепер кинулися по тебе. Про неї ніхто не думатиме. Їй допоможуть. 

— Прямо з дому Барни заберуть? 

— Доведеться, — веде плечима хлопець. — Глибоко вдихни, Діано. Все пройде чудово, обіцяю. 

Доводиться повірити йому. Врешті, варіантів то у мене не так багато. Я мушу йому вірити, коли вже почала, адже нічого більше не виправити. 

Машина їде в інший кінець міста. Я не дуже знайома з місцевістю, бо ніколи не доводилося просто гуляти вуличками з подружками. Втім, все одно ковзаю очима по будинках, магазинах та торгових центрах. Дотик шкіри Даміра до моєї відчувається ударом блискавки. Дихаю тихо, обережно, щоб не забрав. Тепло розливається від нього усім тілом. 

Ми заїжджаємо у тихий, порожній двір. Тут кілька будинків зі старої цегли, а я усвідомлюю, що ніякі це не будинки, — це старі складські приміщення. Дамір допомагає вийти, хвалить кросівки й обійнявши за плечі веде в одні з численних дверей.

— Не хвилюйся, спершу потрібно побути тут. Ми ж не хочемо, щоб нас знайшли?

— Ні, — хитаю головою.

— Ну от, а потім, коли хоч трішки небезпека мине, ми поїдемо. Далеко-далеко.

Киваю. Слідую за хлопцем відчуваючи запах старого приміщення й цвілі. Нехай не звикла до подібного, але це мала ціна за свободу. Тому, наказую собі не скиглити й просто сприймати реальність такою, якою вона є. 

Підіймаємося на другий поверх. Потім на третій. Сходи старі, місцями бетон посипався й тепер хрустить під підошвами. А ще, тут тихо. Нікого й нічого не чути. Вікна, якщо без решіток, то забиті дошками. Світла мало, але загалом, досить кількох ламп на стінах. 

Дамір веде коридорами в одну з кімнат. Відмикає дверцята й впускає першою. Заходжу з подивом оглядаючи гарне біле ліжко, чисту білизну, навіть одяг, щоб переодягнутися. Тут є мініхолодильник, раковина, двері, котрі ведуть до вбиральні. А ще є стіл й стільчик. На забитому дошками вікні висять білосніжні тюлі. На підлозі біля ліжка стоять книги і якісь журнали. Обертаюся до Даміра. Усміхаюся.

— Я хотів, щоб ті кілька днів поки ми тут тобі було затишно.

Дякую йому. Не коментую його “ми тут”, бо це несе надто багато у собі значень. Соромно розвивати думки. 

— Мені все подобається.

Дамір усміхається. Підходить близько й обережно закладає волосся за вухо. Затамовую подих. В зелені очі дивлюся. З насолодою, без страху, просто із сором'язливістю. Поруч з Даміром не потрібно бути напруженою. З ним можна бути вільною. 

Він вдивляється у мене. Наші обличчя близько. На секунду втікаю з реальності не вірячи, що ось ми тут… Невже справді майже змогли? 

— Ти така прекрасна. Богиня Любові й Краси. Королева Діана, принцеса надто мало для тебе.

Слова хлопця опивають новими емоціями. Я  наче злітаю до небес. Крила за спиною виростають. Червонію, втім, не відсуваюся, бажаючи слухати його й слухати. Він обіймає за талію. Руки злегка стискають і подих перехоплює. Серце скаженіє. Рветься з грудей йому назустріч. Здається, я готова до поцілунку. Вперше у житті готова. 

— Побачив тебе й не міг опиратися, — продовжує. — Твої очі зачаровують. Ти часом не відьмочка, Діано? 

— Ні, — тихо шепочу. 

Серце вже у горлянці, товче так, що пульсує усе тіло. Дамір схиляється ближче. Наші губи майже торкаються. Ще трішки… Міліметр… нарешті. Заплющую очі. Дотик теплий, приємний, такий, який й очікувала. Втім, він швидко відсторонюється. Спершу не розумію, а потім чую кроки. В кімнату заходить ще один чоловік. З острахом відступаю. Я… просто я знаю його. Він з “Партнерс”, і я бачила його колись на черговому заході чи то зустрічі партнерів. 

— Дамір? — на хлопця дивлюся.

Він стенає плечима. Страхи стискають мене лещатами. Невже… Невже все обман? 

— Красива у Барни наречена, — мовить чоловік. — Дякую, хлопче, — повертається він до Даміра. — Вільний.

Хлопець йде. 

— Ні! — видихаю.

Він завмирає у дверях. До мене обертається й каже:

— Пробач. У мене мої рахунки з Барною. У нього свої, — на чоловіка вказує. Виходить за поріг та замикає двері.

Переводжу погляд на незнайомця. В пам'яті десь є його ім'я, але зараз не здатна пригадати. Тремор видає усю тривожність, зціплюю руки в замок й намагаюся стояти рівно. Чоловік згинає голову на бік. Він симпатичний, якщо полюбляєш старших. Чорнявий, смаглявий, кароокий. Сонцем поцілований у найспекотніший день, або ж просто….не українець. 

— Навіщо? Я… чому? — розгублююся. 

— Чим можна впливати на людей? Грошима? — кривиться. — Коли їх багато, вони стають лише папірцями. Тоді ж чим ще? Близькими? Як же бути, коли й близьких немає? Вступаємо в хід з кимось ще. Барна сам забажав тебе в наречені, отже, ти йому потрібна, то чому б і ні? 

— Проте, для чого саме ви це робите? — шепочу. — Помста? 

— У Даміра помста. А твій наречений мені просто заважає. Та й, чутки про нього пішли, що він частину наших знищив! Тож, мабуть, помста й у мене присутня. Насолоджуйся, — змахує рукою. — Твоє перебування тут тепер залежить від дій твого нареченого. 

Чоловік йде. Двері замикає на замок. Сідаю на ліжко й намагаюся вгамувати власне тіло й мозок. Шкода, не піддається. Наскільки розумію, Елю ніхто тягнути сюди не планує. Дамір брехав про її порятунок, на щастя! 

Глибокий вдих. Потрібно заспокоїтися. Істерика нічим не допоможе. Та й прокльони у власну адресу. Бо ж, я таки дурепа! Довірлива дурепа, котра ніколи тепла людського не бачила, крім як від сестри й мами колись!