Розділ 13

Наступний тиждень минає напружено. Час гостювання сестри завершується, батько особисто приїздить її забрати. Доводиться триматися спокійно, враховуючи, що він обрав момент, коли Романа вдома немає. Ми обіймаємося з Елею на дворі під татовим прискіпливим поглядом. Врешті, сестра сідає в авто. Сулим же відводить в сторону від авто та напружено оглядає мене. Важкість каменем у шлунку тягне вниз. Опускаю свої очі й розглядаю бруківку під ногами. 

— Вже на вихідних ваша вечірка. — повільно промовляє. — Офіційно ти станеш нареченою Барни. Хочу, щоб твоя поведінка була ідеальною, не як на полюванні.

— Добре, — тихо кажу. 

— Ще, ти не знаєш усієї системи наших партнерських відносин усередині “Партнерс”, але ти бачила безліч чоловіків — моїх партнерів, — які так само партнери Романа. Ти повинна запам'ятати, що твоя репутація має бути бездоганною. Ти мусиш коритися чоловіку, як коряться усі дружини, зрозуміло? Що б ти не бачила.

Батькові слова лякають, та я киваю. Він не каже в голос, проте мені чітко відомо, що буде, якщо я поведуся якось погано, на його погляд — Еля постраждає. 

— Чудово, — продовжує. — Тоді до зустрічі, — веде по голові й залишає стояти на самоті.

Якби не наші жахливі стосунки я б надала цьому жесту багато значення. Я б вирішила, що він все ж любить мене, піклується й бажає кращого. Але… Насправді у Єлисея Сулима все заточене під контроль і нічого більше. 

Повернувшись до кімнати з острахом помічаю на підвіконні тюльпан. Не живий, на щастя, а зроблений з паперу. Все як потрібно: червона голівка, зелене стебло й листя. Лежить у променях весняного сонечка й кличе до себе. Серце падає у п'яти. Дамір вигадав план? Тоді, коли сестра поїхала? Чому так пізно?

Повільно підходжу до квітки. Ми домовлялися, що отримавши квітку, прийду у ліс. Швидко збираюся. Потайки, принаймні сподіваюся, що мене не бачить охорона й працівники, тікаю до лісу. Мчу повз дерева, з надією, що всі вирішать наче я займаюся спортом чи просто захотілося побути на самоті через розлуку із сестрою. Камери на місці, варто, ймовірно розіграти сцену розпачу. 

Діставшись того самого місця я притуляюся до стовбура дерева. У тінях ховається Дамір. Його погано видно, та й листя на кронах стало більшим, але я помічаю одразу. Повертаюся так, щоб камера бачила лише мій бік, схиляю голову, як показує Дамір, допомагаючи уникнути покарання потім й видихаю.

— Ти така гарна, — починає хлопець.

Миттєво червонію. Щоки самостійно зафарбовуються у сором. В грудях тисне від відчуття тепла. Приємно. Настільки, що хочу крок до Даміра зробити. Він викликає відчуття комфорту, захисту, дому?... 

— Дякую, — шепочу. 

— Справді. Ми не бачилися тиждень, а ти ще красивішою стала. Я сумував.

Він простягає руку. Долоня ховається у тінях, вагаюся, обережно оглядаюся й врешті, вкладаю свою руку у його. Пальці лягають в тепло. Дамір стискає свої й тілом мчить адреналін. Я хочу повністю потонути в обіймах. Хочу, щоб вже було не страшно, безпечно й жити вільно. Хочу не озиратися й не боятися за Елю.

— План такий, — починає швидко, — спершу заберу тебе. Не супереч, я все розумію й пам'ятаю обіцянку, але поки шукатимуть тебе, ніхто й не подумає, що скоро сестра зникне, розумієш? Нам потрібно зробити все максимально обережно. 

— Добре, — зітхаю. Можливо краще не погоджуватися, але крапля правди в словах Даміра є — про зникнення Елі думати ніхто не буде.

— Чудово. Отже, завтра ввечері, коли у вас будуть гості, я теж прийду. 

— Як? — дивуюся.

— Спершу всі будуть у масках, — роздратовано кидає. — Ці багатії з жиру бісяться. Ти не знала? Це ж вечірка на честь твоїх заручин, усі знають. 

— Ні…

— Нехай. Отже, я буду у масці. Потім, наскільки я зрозумів з почутого, маски знімуть. Це для твоєї феєричної появи. Але не буде кому вже з'являтися. 

— Як?

— Ми втечемо до того, а твоє місце займе знайома, що погодилася допомогти. Ти залишиш свою маску у вбиральні, а одягнеш її. Вона буде захована на другому поверсі, для власників дому, у тумбі. 

— Зрозуміла.

— Супер. Пам'ятай, на все у нас буде близько години. Одяг не бери. Взагалі нічого не бери. 

— Не буду. — прикушую губи.

— Чудово. Повтори все.

Я розповідаю, що і як маю робити. Дамір задоволено киває й залишає терпкий поцілунок на моїй шкірі. Ховається у тіні. Повертаюся до будинку. Всередину заходжу зі стійким відчуттям страху та передчуттям нового життя. Я буду вільна. Невже все відбувається насправді? Невже Дамір так закохався, що готовий настільки ризикувати? Одного разу його побили через мене… а тепер… Що зробить з ним Барна, якщо ми не впораємося? Мабуть, виконає погрозу про собак й ліс.Отже, ми маємо впоратися. Інакше обоє потонемо. Навряд Роман пробачить мені подібне, навіть враховуючи його помірно добре ставлення. 

***

Час вечірки приходить швидко. Ми з нареченим бачимося особисто безпосередньо перед прибуттям першого гостя. Все вирішувалося й робилося без моєї участі впродовж останніх днів. Навіть сукню мені прислали не запитавши чи подобається. Втім, я оцінила її красу та витонченість, а ще зручність. Чорного кольору, вишита мереживом й всипана справжніми діамантами, вона сіла ідеально. Спідниця від стегон розрізана вниз, демонструючи ноги. Верх прикритий мереживними рукавами. Підбори теж чорні, як і маска. Я вже повністю готова, зачіску зробили наймані дівчата з якогось салону краси. Тепер стою перед Барною в очікуванні, що скаже. Чоловік теж весь  чорному, на обличчі ще немає маски й це тішить. Не певна, що змогла б спокійно реагувати на нього в іншій постаті, я й до цієї не звикла. 

Його темні очі вивчають мене з ніг до голови. Обережно, з одного боку, а з іншого, аж надто глибоко забирається. Немов бачить не сукню, а витвір мистецтва. Хрипле питання єднається з чорним поглядом, де слова мають більше сенсу, ніж здається:

— Ти готова?