Розділ 11

Обирати сукні з Барною ще те випробування. Здається, ні я, ні Еля не можемо розслабитися поруч з чоловіком. Торговий центр, куди він привозить на тонованому авто особисто, зустрічає різними ароматами, шумом людських голосів, усмішками й парами, що блукають у пошуках чогось. Дивно бачити їх всіх після тиші у будинку під лісом. Не те щоб батько часто возив нас у подібні місця, або ж навпаки, просто тут вирує життя, а наші з Елею вічно на паузі. Тут люди не існують, а проживають емоції, а ми мусимо бути постійно у напрузі й покарані. Такий собі поштовх у спину, де бачиш — я такого не проживаю. 

Спершу купуємо сукню сестрі. Роман направляє нас у потрібному напрямку, щоб наряд відповідав дрескоду на презентації. Втім, на мій подив, не втручається, коли Еля самостійно обирає фасон й колір. Очікувала іншого. Потім моя черга. Зізнатися, купувати одяг самостійно для нас вперше, зазвичай батько обирає. Спершу гублюся. Не виходить, як в Елі, влитися у насолоду, що дає шопінг й можливість самій приймати рішення. Та поблукавши кількома магазинами вдається хоч трішки побороти сором'язливість, котра межує з острахом обрати не те, я знаходжу ту сукню, що подобається. Вона досить проста, молочного кольору, прикриває тіло, з довгими рукавами та застібкою на спині, але Барна спокійно оплачує її й не каже, що вона не підходить. 

Наступний день напружений. До визначеного часу ми з Елею займаємося собаками, а згодом зборами. Допомагаємо одна одній одягнутися, зробити зачіски, — вони у нас подібні, — й о сьомій спускаємося на перший поверх. Барна вже очікує нас. Стоїть у коридорі розмовляючи з кимось телефоном. Чорний костюм пасує йому, втім, як завжди. Вкотре підтверджую власну думку, що цей колір підкреслює усі його якості, особливо очі. Навіть краще сказати, доповнює. По ідеї, чорне на чорному мало б губитися, але ні, все не так. Погляд у чоловіка глибоко-чорний, таємничий, повний загадок, і костюм лише додає їм багатогранності. 

Поправляю розпущені кучеряві локони. Тримаю Елю за руку, коли встаємо двоє поруч з Романом. Він веде по нас очима. Напружуюся, раптом щось не так, проте він нічого не каже, одразу йдемо до машини.

Сьогодні нас везе водій. Із задоволенням розглядаю місцевість за вікном й, згодом, вогні міста. Люди вже роздягнулися, температура дозволяє скинути зимовий одяг, й гуляють вулицями насолоджуючись життям.

Прибуваємо під красиву двоповерхову будівлю зі скла. За ним не видно нічого, але вивіска на даху сповіщає, що вона належить “Данте Дейлі”. На вході нас зустрічає ввічливий охоронець, який без перевірки пропускає всередину. Весь цей час ми з Елею тримаємося позаду Барни, хоч він постійно пропускає всюди вперед. Коли дістаємося потрібної зали якимось чином чоловік стоїть позаду мене. Першою входить Еля. Бере за лікоть, обережно, але дотик обпікає й схилившись до вуха, промовляє:

— Припини вдавати мій супровід. Ти прийшла зі мною на рівних. 

Киваю. В горлі сухо стає. Слідую за сестрою. Подобається, що бачу: світлі стіни, підлогу, стелю, котрі об'єднані із темно-зеленими акцентними смугами, стільцями й декором. Виглядає дуже дорого і якось….мирно. По центру розміщений величезний квадрат зі скла, в якому стоять маленькі копії майбутніх будівель, наскільки розумію. Барна не дає встати позаду нього, перетворюється на тінь за спиною, котра досі не відпускає лікоть. Контролює кроки й направляє. Раптом лунає його голос ліворуч, коли блукаємо у натовпі тримаючи відомий лише йому напрямок. 

— Розслабся. Тут немає нікого з “Партнерс”, лише найближчі. Маріан Данте не пов'язує себе з подібним.

З подивом на нареченого дивлюся. Доводиться задерти голову, щоб мати змогу оглянути профіль. Так і хочеться сказати, а про себе він забув? Хіба Барна не з “Партнерс”? Хіба він не пов'язаний з подібним? І що взагалі має на увазі під подібним? 

Елю я вже давно загубила, та й Роман не дуже слідкує за нею. Врешті, зупиняємося навпроти симпатичного чоловіка: чорнявого, з карими очима і він дуже смачно пахне шоколадом. 

Дивуюся, що він з радісною усмішкою зустрічає Барну. Вони навіть обіймаються. Потім Роман представляє мене:

— Маріан, знайомся, моя наречена — Діана Сулим.  — Я привітно усміхаюся й бурмочу, як приємно. Роман продовжує: — Діано, це Маріан Данте, власник будівлі й всього “Данте Дейлі”. 

— Діана Сулим? — промовляє цей Маріан розглядаючи мене, наче ляльку на виставці. Карий погляд звужується, тепер дивиться на Барну. — Отже, Романе, твоя справа триває.

Барна веде плечима, мовляв, здогадуйся сам, втім, не дивується нічому й не заперечує. Мене цікавить, що там за справа триває, але навряд розкажуть. Можливо мається на увазі його вкладення у будівництво мого батька? 

— Як і Данте. 

Я все ще нічого не розумію. Зате слухаю уважно. 

— Брі з вами? 

Роман якось дивно посміхається. Вперше бачу тепло у його очах. Справжнє, щире, таке чисте, аж подих перехоплює. Воістину чоловік, якого пізнати неможливо. Відмічаю, що його пальці досі тримають мій лікоть, і досі вони жодного разу не завдали болю. 

— А де ще? — хмикає. — Він би давно її прогнав книгами займатися, але вона бажає бути виключно з ним. 

Слідкую за Маріаном. При розмові про таємничу Брі його погляд теж стає теплим. На секунду я навіть заздрю цій дівчині. Ким потрібно бути, щоб викликати у цих людей такі емоції? 

— Ще побачимося,  — Данте торкається плеча Романа, його не бентежить, що він нижчий за мого нареченого. — Привітаюся з рештою гостей. 

Чоловік йде, Барна бере келихи з шампанським в офіціанта й подає один мені. Розслаблений повністю робить ковток. Мовчки слідкує за мною. Я теж мовчу, втім, не куштую алкоголь. Не люблю його. 

— Ти напружена, — дивує.

Опускаю очі. Звичка реагувати на всі слова, як на докір й очікувати поганого, не дають на секунду розслабитися. В домі було простіше. Ми там фактично не бачилися. 

— Я… Я нікого не знаю тут, тому…