Розділ 10

Три дні я з Елею всюди разом. Роман нас не чіпає, я бачу його можливо два-три рази за цей час. Й то, виключно тому, що ми зіштовхнулися на виході з дому, і все. Навіть дивно, очікувала іншого, можливо прохання, чи швидше наказу, відплатити за його добрий вчинок? Мені наче хочеться вірити чоловіку, бо його дії кажуть про це, та знання про те, з ким працює, хто у нього партнери, і їх зайнятість брудними справами накладає й на Барну чорну пляму. Та й обличчя Даміра досі перед очима. Фактично, хлопець заслужив, бо ж певна, попереджений був, як я, про наше спілкування, але… Фізична розправа завжди для мене болісна тема. Батько залишав безліч синців на мені й Елі, звично думати про побиття, чи про настанови нареченому, який теж мав би карати так само, але… Все одно у грудях була надія, що Барна не чинить так. Тож синці у Даміра красномовно сказали — дарма сподівалася. Прийде час і я заплачу за необачність. 

Еля тішиться маленькій відпустці. Ми гуляємо у лісі, говоримо про все на світі. Сестра розповідає, що у лікарні відпочивала, той хлопець з яким їхала і через якого постраждала, щодня приносив щось смачне й розважав її жартами. Власне, тому й тато не сварив, що осоромила його перед усіма, не було часу та можливості. Коли виписали з лікарні, Сулим був зайнятий, а вже через день приїхав Роман. 

На четвертий день, під час сніданку у величній їдальні, Еля тихо запитує чи не видно у Барни намірів все ж допомогти нам хоч якось. Хитаю головою, дуже сумніваюся, а запитати не можу прямо. До чоловіка не підступитися, та й плани на мого батька має, чи на бізнес, цього так і не зрозуміла.  Єдине, бентежать слова, що я не полонянка, а наречена. Вони резонують зі словами “не боятися” та діями. Бринять у вухах з проханням просто відпустити ситуацію, гірше не буде. Проте, бажання звільнити сестру від подібного життя таке сильне, що я просто не можу. Одразу пригадується як звертається до мене, мишкою вважає, та й змусив обрати, що з Даміром робити: карати чи звільнити…

Раптом доходить — це ж моя вина! Синці Даміра моя провина! Еля дивиться на мене, а я рота рукою затуляю. Їй про працівника нічого не казала. Надії на свободу дуже примарні, навіщо ж дарувати крила, а потім рвати їх? Достатньо, що вона на Романа дивиться ніби він наш човен, що за горизонт віднесе. 

— Діано? — запитально кличе. — Все гаразд? 

Змушую себе руку відірвати від обличчя. Натягую штучну усмішку. 

— Звичайно. 

Нас перериває Барна. Очікую, що пройде повз й просто привітається чи щось подібне, адже останні дні він дав безліч можливостей бути з Елею буквально постійно разом. Але він сідає за стіл. Дівчина, що допомагає готувати їжу,  приносить йому сніданок, і непомітно зникає. Ми з сестрою напружені, очікуємо, що буде далі, хоча жодна не дивиться на чоловіка прямо. Спостерігаю за ним з-під опущених очей. Снідає, смакує кавою, а потім, коли завершує, спирається на стільчик й зітхає. 

— Дівчата, — голос нагадує дивну суміш гуркоту грому й м'якість хмар. Дисонує, бо ж не буває так. — Ви не у домі Сулима, тут не потрібно опускати очі, коли чоловік снідає. У мене немає причин сердитися на вас чи бажати покарати. — твердо лунає.

Проковтую клубок страху у горлі. Не піддається, сильніший за мене. Тим паче я таки провинилася… Почуваюся гілочкою, що ось-ось знесе вітер у прірву, де постійно холодно й моторошно. Обережно підіймаю погляд на Барну. Дивно, та він усміхається. Чорні очі виблискують сміхом, нерозумінням, жалем й чимось ще. Злегка торкаюся Елі під столом, сестра робить те саме. 

— У вас дуже гарний дім, — промовляє й починає повільно продовжувати сніданок, щоб не здатися неввічливою. 

— Дякую, Елю. Ти можеш часто приїжджати сюди й жити з Діаною. — зацікавлено на мене дивиться. Я тону. Помираю. Дихати не можу, кисень хтось перекриває. Сама не розумію чому так реагую на Барну. — Вірно? Чи ти хочеш приїжджати до Єлисея, щоб провідати сестру? 

— Ні! — різко відповідаю. — Вона…. Краще вона до нас. 

“Спокійніше буде усім”, — подумки додаю.

— Тато не буде проти? — подає голос сестра.

Барна вигинає чорні брови, насмішка в погляді буквально патрає нас обох. Чоловік веде плечима, ліниво відповідає:

— Не буде. Завтра відбудеться презентація нового  житлового району у мого друга. Бажаєте відвідати, трішки розвіятися? 

Я була б проти. Краще зайвий раз не висовуватися, тим паче, що Барна ж сам казав про таємничість, але Еля вже із захватом киває головою. 

— Ми були б дуже раді, — широко усміхається. 

Роман не помічає, та й не може, що радість сестри штучна. Він не знає, що нам потрібно було часто радіти з незрозумілих причин в угоду татові. Не знає, що кожний прийом їжі перетворювався на випробування, адже зазвичай до вечері тато знав про якусь нашу невинну витівку й вже готував покарання. Не знає, як ми проводили ночі на самоті із болем за іншу… 

— Чудово. Одяг маєте чи потрібно? 

Еля щось відповідає Барні, а до мене поволі доходить: він намагається підкупити. Дурить прямо у цю мить, щоб здатися добрим. Моя тотальна недовіра до нього в першу чергу через зв'язок з батьком, а згодом й з “Партнерс”. Якщо Барна забажав нас кудись взяти й засвітити, отже це для чогось потрібно. Не може бути просто так, впевнена, наш візит має бути вигідним йому. 

— Що змінилося? — ставлю питання. Коли Еля поруч я одразу вмикаю захисні механізми які створені для її захисту. — Раніше ваші партнери не мали мене бачити, а візит на презентацію ясно вкаже…

Барна дивиться так, що замовкаю. Погляд спалахує блискавками й погрозою. Він навіть у позі не змінюється, а от я стискаюся на стільчику. Еля водить очима між нами обома. 

— Я знаю. — відрізає чоловік. — На що вкаже наша поява. 

Голосно ковтаю. Запиваю водою й прокашлююся. 

— Тоді ми підемо збиратися, щоб придбати відповідні сукні, — тихенько кажу.

— Я вас відвезу, — безапеляційно заявляє. Посмішка відкриває чудесну красу його обличчя, білосніжні зуби, але від того, що це наказ, тілом йдуть сироти.