Розділ 9

Кілька днів після розмови на кухні збігає швидко. Партнери Романа їдуть і я нарешті можу ходити по будинку і території навкруги. Займаюся собаками як і сказав. Не скажу, що це дуже складно, прибирають за ними інші люди, я лише дізнаюся про те, як правильно їх годувати й гуляю кілька годин на день у лісі. В тому самому, де Дамір обійняв, де ледве Елю не втратила, й вперше сама торкнулася нареченого… На жаль досі не знаю як моя сестра. Телефон мовчить, батькові лише раз подзвонила й не отримала відповіді, а запитати Барну теж не наважилася. Він же сказав, що вона у лікарні, якби були інші новини, то сповістив би?...

Даміра не видно. Не знаю, що з ним і як, та ось вже днів з п'ять я не бачу його, і він не приходить. Не можу пояснити собі, що відчуваю. З одного боку хвилююся, не знаю, що з ним зробив Барна. Раптом слова про тіло у лісі, яке пси розтягнуть, не жарт й Даміра не перевели кудись, а вбили? Раптом Роман таки звір і це його лігво? Де докази, що працівник живий? Врешті, якщо Барна має у партнерах людей з “Партнерс”, то як можна вірити йому? Батько там, і він жахлива людина. Всі інші кого я знаю подекуди ще гірші. 

З іншого боку, мені шкода його не лише як невинного хлопця, який просто був необачним. Він був примарною надією на порятунок. Єдиним, хто не злякався кинути виклик серйозним чоловікам й простягнути руку помочі мені… За це  можна пробачити дивакувату поведінку й не продумані ходи, як з обіймами у лісі чи тюльпанами.

Подумки молюся за Даміра. Дуже хочу, щоб з ним все було добре й він виконав власну обіцянку. Інакше… не впевнена чи зможу якось боротися сама. На це потрібна неабияка рішучість й внутрішня сила, а моєї вистачало лише, щоб витримати покарання батька. 

Весна поволі вступає у права й виборює у зими панування на землі. Пагони розпускаються, трава зеленіє, а небо все частіше блакитне. Подібно природі я починаю освоюватися на новому місці. Постійно повторюю собі слова Барни, що не у лігві звіра. Щоденні прогулянки із собаками в лісі сприяють тому, щоб день за днем було простіше дихати. Тим паче ліс та спів птахів у ньому, чисте повітря та спокій спонукають серце битися повільніше, бути не затиснутим у лещатах жахів, а навіть трішки вірити у краще. Принаймні сподіватися на те краще. 

В одну з прогулянок, коли заходжу із мисливськими красенями досить глибоко в ліс, чую як хтось кличе на ім'я. Спершу лякаюся. Голос впізнаю одразу, але ж тут камери! Зупиняюся на місці й верчу головою, сканую місцевість очима. На секунду страшно стає. Всі ці дні я не боялася заходити у ліс точно знаючи, що він приватна територія Романа. Та й голос Даміра явно каже, що працівник живий й Роман не вбив його. Це ж чудово, то чому моторошно? 

— Ти просто стій, Діано, — тепло промовляє хлопець. — Я тебе бачу. 

— Тут камери, — бурмочу, все ще вдивляючись у темряву між стовбурами. Не всюди проникає сонячне світло, подекуди крони досить густі й листя дарує багато тіней.

— Знаю, тому й стою в зоні, де вони не беруть. Ти як?

— Нормально, — опускаю голову вниз, щоб потім не виправдовуватися та не вигадувати з ким розмовляла. — А ти? 

На мить затамовую подих. Очікую. Секунду, дві, десять, нарешті Дамір промовляє, голос стає ближчим, він трішки виходить з тіні, але помічаю, що очима уважно ковзає по гілках, немов точно знає місцеперебування камери і як далеко вона бере. 

— Цілий.

На нього дивлюся. Синці майже зійшли, втім, судячи з усього, його били по обличчю, можливо й не тільки. Затуляю рота рукою. Рух інтуїтивний, тож одразу забираю руку та ховаю у кишені джинсової куртки.

— Боже, — вимовляю. — Це Барна так? 

Дамір красномовно мовчить. Вмить забуваю усі запевнення. Він таки звір. Чудовисько, як і мій тато. А чого очікувала? Іншого? Він взяв мене собі, бо захотів! Він замкнув тут, без людей й суспільства. Так, не торкався й пальцем, але ж… Даміра побив. Питання часу, коли за мене візьметься. Раптом у нього просто наразі не вистачає сил на це, бо зайнятий роботою? Мабуть, щоб дурити державу чи когось ще, щоб вести брудний бізнес, потрібно постійно працювати й рухати мізками. До мене поки руки не дійшли…

— Я прийшов, щоб нагадати про нашу домовленість. Все в силі, Діано. Зараз намагаюся вигадати план як забрати тебе, а потім сестру. Тому ти маєш пригадати й розповісти про ваш дім усе, де охорона й таке інше. Потім, коли прийде час і потрібно буде все обговорити, залишу тюльпан на підвіконні. Прийдеш на це саме місце, гаразд? 

— Так, — активно киваю. — Звичайно. 

— Добре. Тоді, — хлопець ласкаво усміхається. — Нічого не бійся. 

Він ховається у тінь. Минає кілька хвилин, розумію, пішов. Серце гупає в ребрах наче потяг мчить. Аж дихати складно. Надія крила розкриває й шелестить всюди теплими емоціями. 

Повертаюся з лісу наповнена вірою у краще майбутнє. Те, де не буде ніяких Романів та Єлисеїв. Не буде поглядів чоловіків які б залюбки тебе поклали у ліжко. Не буде страхів та покарань. Лише спокій. Простий, банальний спокій. 

Вже у будинку, після того, як закрила собак у клітці, роздумую про покарання Даміра. Барна запропонував самій обрати, але він не казав, що побив нещасного. Від усвідомлення болю серце стискається. Від розуміння, що це через мене та бажання чужої людини допомогти звільнитися, ще сильніше болить. 

Ввечері приходить Барна. Він виховано стукає у двері й очікує поки відімкну. На контрасті із синцями Даміра якось дивно сприймається його чемна поведінка. Цей чоловік вдома, може ходити де завгодно, а він стукає у двері власній полонянці, якій намагається показати, що все не так. 

Ми удвох стоїмо одне навпроти одного. Я з очікуванням, а він розглядає. З ніг до голови очима їсть й душу витягає. Буває Барна нагадує не людину, а монстра, що вміє емоції витягувати. Ти можеш докладати зусиль, щоб зоставатися спокійною, але він точно знатиме, де леза проштрикують твою душу. І натисне на них, щоб було більше болю.