Розділ 8

Не сплю до світанку.  Тисячі думок промайнули у голові відтоді як Барна пішов. Не було сил хвилюватися через його друга чи партнера, який сплутав з повією. Не було й часу на роздуми, чому Барна приховує наш майбутній союз. Єдине, що перед очима — прокляті тюльпани. Навіщо Дамір їх приніс? Він же мав здогадатися, що мій наречений може зайти у мою кімнату! Мав знати, що камери в лісі, якщо працює тут. Та й, швидше за все, камери й на самому будинку, отже зафіксували його появу біля мого вікна. Хоче бути спійманим? Чи на що він розраховує? Адже поведінка хлопця, який хоче допомогти, абсолютно алогічна. 

Коли встає сонце все тіло вкривається потом. Передчуття страху проймає наскрізь, кожний атом змушує нервувати. Нутрощі скрутилися в вузол. Ледве на ногах змушує себе стояти. Наважуюся вийти. Барна правий, можна прийняти біль й покарання, тонути у страхах, а можна пройти крізь все це, і якщо вдасться дійти, отримати бажаний приз — свободу дій. 

Переодягнувшись у тонку сукню чорного кольору та зав'язавши волосся у високий хвіст спускаюся вниз. Прямую на кухню. Для сніданку рано, але хочеться зігрітися якось зсередини, тож чай найкраще рішення. Колись ми часто пили чай сім'єю. З мамою. Вона розповідала нам з Елею різні смішні історії про власне життя. Досі не знаю чи вигадувала їх, чи дійсно проживала, зате було весело. І не страшно.

На кухні темно. Вмикаю світло й починаю хазяювати. Враховуючи, що тут вперше, вдається впоратися з усім далеко не з першого разу. Поки заварюється напій думаю, що можливо варто прийти до Барни та розказати усе чесно. Він лякає, дуже-дуже лякає. Я не розумію навіщо йому цей шлюб і я сама. Проте, поки я тут, він жодного разу не образив фізично. Навіть тата від нас з сестрою забрав, щоб можна було поговорити. Можливо, я дійсно не зі звіром живу? Можливо, мої страхи такі великі, що не бачу справжнього чоловіка? 

Раптовий грюк змушує підскочити. Різко обертаюся до входу на кухню. Весь цей час стояла біля стільниці, на якій грівся чайник. Дихання прискорюється. Не очікувала, що Роман теж прийде так рано на кухню. Що він взагалі тут забув? Хіба йому не готують сніданок?

Мовчки оглядаю чоловіка, він робить те саме. На обличчі ні подиву, ні якихось ще емоцій. Хоча, одну розпізнати можна — втома. Прохолода в погляді ясно каже продовжувати мовчання. Відвертаюся й тепер пропалюю поглядом нещасний чайник. 

— Що будеш пити? — чоловічий хриплий голос з ночі ковзає моєю шкірою. Не теплом огортає, навпаки, іншим чимось, тривожним, моторошним. 

— Чай, — видихаю.

— Завариш кави? 

Питання просте. Я тисячу разів варила її для батька. Він змушував нас Елею вчитися готувати, адже правильна дружина має вміти все й не заважати чоловіку. 

— Гаразд.

Чіпляюся за стільницю пальцями. Очікую. Зараз. От зараз він скаже про тюльпани й інше. Покарає. На коліна поставить? Тато ж дав настанови карати…. Чекаю хвилину, другу, третю, вже чайник встигає закипіти, а нічого не відбувається. Тому, тремтячими руками, шукаю каву. 

— Третя полиця ліворуч, — підказує Роман.

Здригаюся, відкриваю потрібну тумбу й знаходжу каву. Заварюю йому ароматний напій і собі чай. Не уявляю як маємо разом смакувати цим всім, бо я не можу навіть просто стояти поруч. 

Ставлю чашку йому. Вся краса кухні у класичному стилі виконана у темних кольорах залишається десь на краю свідомості. Бачу тільки чорні очі. Тільки їх незвичайну красу й байдужий холод. Так зазвичай падає сніг. Йому все одно кому заважає, він є, і ти мусиш прийняти. 

— Дякую, — кожне слово Романа викликає сироти на шкірі. Не маю так реагувати, тим паче він явно бачить все, тільки не вдається впоратися із собою.

Сідаю навпроти. Стіл невеликий, він не призначений для сніданків, як у їдальні неподалік, він швидше для швидкого перекусу. 

— Вигадала звідки тюльпани? — зацікавлено лунає.

Здіймаю погляд на Романа. Не варто було, бо ж одразу у прірву власної брехні лечу. Падаю та падаю, точно знаючи, що підхопити нікому. Сама я. Абсолютно сама. Змовчую у відповідь. Він вже все знає, який сенс щось вигадувати? 

— Мишко, — наполегливо.

— Від Даміра, — хрипло зізнаюся.

Барна хитро всміхається.

— Чесність не перевага, — ошелешує. — Що б зробив Єлисей на моєму місці? 

— Покарав. 

— Як саме? 

Опускаю очі. Не здатна довго дивитися в його чорноту. Надто красивий й незвичайно дивний цей чоловік, щоб витримати. 

— Завжди по-різному.

— Як було востаннє? 

Глибоко вдихаю. Не бажаю говорити про це. Біль минув, тіло не постраждало, бо ж не можна віддавати доньок зі шрамами, але на душі все так само кровить кожний удар. 

— Болісно. — врешті видихаю.

— Тоді сьогодні палачем будеш ти. Обирай, Діано: Даміра карати чи звільнити? 

Питання стрілами пронизує. Звільнить і шанс на порятунок зникне. Покарає, і хто знає чи захоче він допомагати. Навіть попри те, що знав про подібне завершення. Але чому я маю приймати рішення? 

— Це ваш працівник. — бурмочу.

— Але ходить він до тебе у вікно, — з ноткою веселощів. 

Дивуюся. Нічого не розумію. Заборонив комусь торкатися мене, а тут йому смішно, бо Дамір у вікно заліз? 

— Я не просила його. Він сам. 

— Знаю.

— І карати його не хочу, — насмілююся сказати. — Та й звільняти теж.

— Тобто, — Барна витримує паузу, — мені залишити все як є й дозволити власному працівнику і далі ходити до моєї нареченої? 

— Ні.

 — А як тоді? Підкажи, мишко. 

Стискаю пальцями нещасну чашку. Гарячий фарфор не пече долоні, навпаки, гріє хоч десь. Слідкую за Романом, він смакує каву й не кривиться, отже все добре. Можливо це пом'якшить його рішення? Бо ж зараз він грає зі мною.

— Я не знаю.

Глибокий вдих. Мій та Романа водночас. 

— Враховуючи нічний інцидент з моїм… партнером, я даю останній шанс йому заради тебе. Ти була чемною, уникала, а от Дамір вирішив, що можна обдурити мене.