Розділ 7

Моя кімната — фортеця. Не знаю скільки часу потрібно тут сидіти. Не знаю чому Роман ховає від людей, які мене знають. Не знаю, чому з його та батькової угоди потрібно робити таємницю. Які причини приховувати мене, якщо Барна як і Сулим — партнери теж, окрім їх нової домовленості? 

А може він не приховує? Може робить це задля моєї безпеки й спокою? Ні. Дурня. Хіба Роман схожий на рятівника, котрий піклується про моральний стан жінок? Абсолютно ні. 

День до заходу сонця тягнеться млосно. Засинаю у роздумах, та нічого путнього не приходить. Прокидаюся від стуку. Спершу на двері дивлюся, потім кидаю погляд на вікно — темно. Мозок зі сну вирішує, що це наречений прийшов, щоб у ліжко… Різко сідаю. Усвідомлення, що взагалі пари роблять подібне, холодом шкіри торкається. Очима блукаю по кімнаті. Помічаю тінь у вікні. Встаю, відсуваю штори й бачу Даміра. Не знаю яким чином хлопцю вдається триматися, та окрім відваги, він ще й затиснув зубами букет квітів. Відмикаю й швидко впускаю всередину.

— Що ти тут?.... — не вдається закінчити. Я просто ошелешена.

Дамір вирівнюється. Забирає з рота тюльпани й простягає мені. На губах широка усмішка, зелені очі виблискують азартом. 

— Ти не приходила.

І все? Пояснення його появи вночі банальне “я не приходила”? Прокашлююся. Намагаюся підібрати слова, та їх не існує, щоб якось пояснити ситуацію. 

— Не відповідай, — підіймає руку. — Я розумію. Пан Барна дізнався, так? Я забув, що у лісі камери. Вибач. Моя вина. Він покарав тебе? 

Певно, я ще не прокинулася. Розгублено кліпаю й намагаюся не впасти мішком на підлогу. Стискаю тюльпани. Їх весняний аромат дражнить кінчик носа, так і хочеться зануритися у запах. 

— Покарав? — наполягає.

— Ні, — витискаю з себе. — Не покарав.

— Тоді чому? — хрипло.

— Сказав, що мене заборонено торкатися. Заборонено мати контакт з… з іншими чоловіками. 

— Покидьок. — лається Дамір. — Ти ж не зважаєш на його слова? Він завдав болю? — хлопець такий емоційний, відсахуюся назад. 

— Я мушу. — коротко відрізаю.

Раптом Дамір пригортає в обійми. Ціпенію. Тіло кам'яним стає, не здатна рухнутися. Він тримає, а я стою й фактично не дихаю. В голові тисяча страхів, один гірший за інший. Що буде, якщо Барна увійде? Хто постраждає сильніше: я, Дамір чи Еля? Єдина, про кого весь час хвилююся — сестра. Втім, все одно не роблю спроб звільнитися. Людське тепло для мене завжди було чимось на кшталт розкоші. Лише з Елею ми близькі: могли обійматися, сміятися, плакати разом. Колись так і з мамою було, допоки вона не щезла. З іншими — табу. Так було при татові, так при нареченому. Чоловічі дотики для мене нове й незвідане. Жахливе. Я ніколи не забуду близькість між мамою й батьком. 

Дамір відпускає. Обережно під підборіддя піддіває й усміхається.

— Не бійся. 

— Чому ти тут? — нарешті вичавлюю з себе. 

— До тебе прийшов, — твердо промовляє. — Ти вибач, але я не можу припинити думати про тебе. Нас. 

— Нас? — нічого не розумію вже.

Зелені очі хлопця в мої зазирають. Уважно так, шукаючи згоду, котру й від себе ховаю. Радість, яку випустити боюся. Щастя, що хтось прийшов саме до мене. 

— Я знаю, що все складно. Та я подумав, що мені хочеться допомогти тобі. Ти явно не щаслива. А я явно закоханий по самі вуха у твої сірі очі та добре серце. Хочеш, втечемо? 

Питання вибиває землю з-під ніг. Перша думка — ТАК! Я хочу волати про втечу. Хочу радіти й плигати, що він запропонував. Та потім розумію: нікуди не втечу, бо не кину Елю. 

Дамір розуміє. Він же знає, що заради неї погодилася. Одразу додає:

— Вигадаємо як твою сестру забрати. Обіцяю. Тільки скажи чи згодна?

— Навіщо тобі це? — з острахом лунає. Притискаю бідні тюльпани так, немов вони врятують від усього.

— Сам не знаю, — шепоче. — Закоханість, вона дивна, хіба ні? 

Стенаю плечима. Я не знаю, що це за почуття. Ніколи не відчувала й навряд відчую. 

— Не страшно? Сумніваюся, що відпустять просто так. 

Дамір усміхається.

— Не страшно. То що? Готова боротися за себе?

Слова Барни у голові набатом. Або боротися за себе, або опустити руки. Мені подобається боротися. Я хочу боротися. Хочу врятувати Елю. І себе. Страхи сильні, та я можу навчитися бути сильнішою. 

— Готова. — шепочу ледве дихаючи.

Дамір киває. Опускає голову й залишає легкий поцілунок на губах. Пекучий, від якого стає тепло-тепло. І йде так само як прийшов. Закриваю вікно. Кладу квіти на підвіконня. Серце тріпоче у грудях. Щасливе й повне дурману. Надій. Що як справді вийде? Що як звільнюся я та Еля? Можливо мама справді змогла втекти, і ми її знайдемо? Будемо жити нормально, без страху, що тебе покарають. 

Несподіваний гучний рик змушує підплигнути на місці. Двері у мою спальню відмикаються. В кімнату ввалюється чоловік. Досить високий й широкоплечий, у самій сорочці й штанах. Мабуть, хтось з “Партнерс”. І він явно дуже п'яний. Зупиняється у дверях й на мене дивиться. 

— Нічого собі сюрприз підготували. — з усмішкою каже.

Задкую. Жар тіло вкриває. Жар страху. На мені лише сорочка довжиною до середини стегна, батько постарався, щоб наречена мала звабливу білизну. Тому уявляю як виглядаю для цього чоловіка. 

— Ви не туди потрапили, — промовляю.

— Справді? То у нас ще й ігри? 

Заходить. Схиляє голову на бік. Високий, не як Барна, та достатньо, щоб я мусила голову задерти. 

— Ніяких ігор, — мій голос тремтить. — Ви просто не туди увійшли.

Він не вірить. Для нього я — повія, на кшталт тієї, з якою Роман був нещодавно зайнятий в одній з кімнат. Задкую ще, поки не впираюся у стіну біля ліжка. Чоловік йде на мене. 

— А я бачив тебе, ти на ґанку стояла. Зустрічала нас, а Ромчик відправив, щоб сюрприз не псувати, вірно?

Глибоко вдихаю в спробі вгамувати жах. Нічого не відповідаю. Цей чоловік вигадав свою власну історію. Потрібно якось помінятися з ним місцями й вийти. Інакше нічим добрим це не закінчиться. Та я не можу й поворухнутися. Незнайомець йде на мене. Повільно розстібає сорочку й не припиняє усміхатися. Погляд повний очікування. Ледве змушую себе кисень у легені впускати.