Розділ 6

Падаю на коліна. У сестри очі заплющені. Хапаю її за руки. Кричить хтось. Не одразу усвідомлюю, що це я. Страх стиснув лещатами. Дивлюся на миле личко, на медове волосся Елі в якому заплуталися гілочки й листя, й розумію, що помираю. Прямо з нею, прямо тут, зараз, стоячи в оточенні людей. 

Метушня позаду мене лише фон. Голоси так само. Допоки чиїсь руки не хапають за талію й не відтягують від сестри. Пручаюся. Біль контролює тіло й мозок, не бачу нікого й нічого. Лише вона й заплющені очі. Маю побачити їх сірий колір. Маю впевнитися — дихає. Вириваюся. Знову на землю, кладу голову на грудну клітку. Серце б'ється. Знесилення замінює адреналін. Осідаю мішком, перед очима темні кола, тільки впасти не встигаю. Знову руки підхоплюють. Цитрусом пахнуть. Тепер знаю — це Барна тримає. 

Можливо б злякалася, якби не жах за Елю. А тому, не боюся зараз. Він несе мене. Наказом холодним каже, щоб за шию обійняла й допомогла йому. Несміливо мугикаю про сестру, прошу не кидати її, він запевнює, що нею вже займаються. Не можу заспокоїтися, мушу бачити й знати, що вона в безпеці, що тато не покарає за подібну витівку, хоч то не її провина. Мене він навряд зможе карати тепер… передав певно право нареченому. 

Повністю усвідомлення ситуації приходить, коли Роман заносить у дім. До цієї миті ліс й полювання маячили десь далеко, хаотично й викривлено, тиснули на серце й панікою у ребрах, бо вона на землі, бліда й без свідомості. Моя сестричка. Моє життя. Моя найрідніша. 

Барна зі мною у моїй спальні. Я на ліжку, а він стоїть наді мною, високий, заповнює своїм тілом увесь простір навколо. Тисне аурою, мовчазним поглядом, що порпається у моїх думках гірше за мене саму. Чорні очі проникають глибоко, в підсвідомість. Шукають розгадку, а може відповіді на власні питання? Та які у Романа можуть бути питання, коли він знає все, я ж нічого? 

— Еля, — промовляю губами.

— В лікарню їде. Твій батько з нею. Не турбуйся. 

— Але, — сідаю. 

Секунда, руки Барни на моїх плечах, насильно вкладають на подушку. Не прибирає їх, нависає загрозливою тінню й усім тілом, ніби кисень витягує. Примружується, зле якось, ніби я винна у всіх гріхах світу. 

— Хто боїться Єлисея більше: ти чи твоя сестра? 

Питання поставлене сухим тоном доламує останні крихти стін, що будувала, аби втриматися на цьому світі. Відводжу погляд. Тіло струшувати починає.

— Діано, — наполягає. Вимагає відповіді. 

— А вам не відомо нічого? Батько не дав настанов як мене карати? — шепочу. 

Барна миттю руки забирає. Вирівнюється. Глибокий вдих.

— Дав. — відповідь, від якої все морозом йде, навіть нутрощі замерзають. 

Очікую доповнення. Чогось, що прояснить, яким моє життя буде з ним. Та чоловік не продовжує. Просто констатація факту, а ти собі розумій як подобається. 

— Ми двоє, — вирішую відповісти на питання. — Ми двоє боїмося. 

Не дивлюся на Романа. Не знаю чи дивиться він. Почуваюся жахливо, всередині усе стиснуло, камінням в шлунок впало, дихнути навіть не можу. 

— Мене теж боїшся? — прохолодно запитує. 

Прошу себе в очі його глянути. На секунду, щоб не вважав справді мишкою. Благаю не показувати вже зовсім наскільки я загнана в кут. Не виходить. Страх сильніший. Сміливість покинула мене з Елею. Там, в лісі, на землі зосталася.

— Не знаю, — брешу, бо ж правда на чолі написана, впевнена. 

Роман хмикає, досить красномовно, щоб зрозуміла — він точно знає правду. 

— У людини є два варіанти, завжди. Один складний, вимагає зусиль, віри, впертості й праці. Інший не вимагає нічого, крім єдиного — за нього платиш власним життям. Існуєш оболонкою, і все. Потрібно лише руки опустити й дозволити страхам перемогти. Який тобі подобається більше, мишко? 

Не можу змусити себе на чоловіка глянути знову. Питання досить просте, я знаю відповідь, от тільки сил вистачає тільки на страхи й проблиски надій, інше давно померло як мама зникла. Батько сказав — пішла, кинула нас. А я підозрюю, що він щось зробив їй. 

Не відповідаю, та й Рома наче не очікує, що таки зможу. 

— Мою умову ти знаєш, Діано. Ти не полонянка. Ти — моя наречена. Навчись приймати новий статус.

Барна йде. Слова набатом у скронях. Умову він назвав після прогулянки з Даміром — ніяких фізичних контактів з іншими чоловіками. Я не шукаю причин, чому йому це важливо. Яка різниця? Але останні слова плутають. Не полонянка, а наречена. Не полонянка. Не у лігві звіра. Він не кусається. 

Раптом брехня? 

***

Кілька днів я у будинку сама. До Даміра так і не йду. Намагаюся дізнатися щось про сестру у працівників Романа, але все марно. Та й на питання, де сам Барна, вони теж не відповідають. А якщо все ж розмовляють, то відповідь банальна: “Не знаємо”. Соромно, що мушу взагалі запитувати у них, але більше немає у кого. 

Минає ще п'ять днів. Я на дворі, прогулююся перед будинком намагаючись вигадати як не зійти з розуму. Вдома навчалася, а ще була Еля, та й наші домробітниці завжди були подругами. Тут всі чужі, читати сил немає. Нічого не чіпляє. Банально, згораю від занудства. 

Чую шум машини. Спостерігаю брамою, котра відмикається. Вʼїжджає чорний автомобіль, не один, щоправда, цілий кортеж. Всі вони зупиняються, з другого автомобіля виходить Роман. У чорному бомбері, на голові чорний каптур, в руках спортивна сумка. Він одразу на мене дивиться, я біла пляма на фоні чорного фасаду дому. Краєм ока спостерігаю за іншими машинами, звідти виходять інші чоловіки, хтось у ділових костюмах, хтось одягнений у більш спортивний одяг, на кшталт Барни. 

Помічаю, що наречений зціпив щелепи. Явно невдоволений, що я тут. Вирішив, що очікую? Впевненим кроком йде на мене. Зупиняється навпроти й без вітань, в очі дивлячись наказом:

— Приїхали мої партнери. Повертайся до себе у кімнату. 

Налякано дивлюся в темні очі.

— Чому? — задихаюся.