Глава 5

Вихідні приходять швидко. Останні кілька днів я не йду більше до Даміра побоюючись гніву Романа. Цей чоловік для мене незнайомець, не хочеться викликати у нього негатив. Але, мушу зізнатися, що тепер ще сильніше хочеться побачити теплий погляд Даміра. 

Барна не заборонив спілкуватися з власним працівником… просто це моє рішення заради безпеки сестри поки не бачитися. Можливо колись, потім, як буду знати характер Романа, тоді буде простіше… 

Ранок починається зі сніданку з нареченим. Він небагатослівний. Розповідає, що за кілька годин усі будуть тут, почнеться полювання, а потім буде спільна вечеря. Коротко коментує мій одяг, просить одягнути щось красиве і водночас зручне. Обіцяю, що знайду потрібне вбрання. На цьому наша розмова встає на паузу. 

Час спливає швидко. Після обіду мене кличуть на двір. Я вже одягнена у тепле худі, джинси й черевики зі зручною підошвою, наверх накинула бомбер, а обличчя ховаю під каптуром й капюшоном. Барна вже тут. На секунду дозволяю собі оглянути чоловіка: чорні штани з м'якої тканини, чорне худі, на верх теж одягнув куртку з плащівки, на голову каптур з відомою емблемою спортивного бренду. На ногах у Романа чорні високі черевики на шнурівці. Він точно знає наскільки йому пасує темний колір, інакше б не носив його постійно. 

Гості прибувають по кілька осіб на хвилину. Барна бере мене під руку й веде зустрічати. Частину з них знаю, тож привітно усміхаюся удаючи щасливу наречену. Вирішую, що саме цього від мене очікують. Дуже незвично стояти поруч з Романом, відчувати наскільки я мала у порівнянні з його зростом й могутністю тіла. Незвичайно відчувати дотик чоловічої руки до мого ліктя. Незвичайно вдихати терпкий аромат парфуму з нотками цитруса.  Зате досить звично чути його спокійний, виважений тон, яким зустрічає усіх. По-справжньому Барна усміхнувся лише кільком людям. 

З подивом бачу батька й сестру. Тіло саме смикається до них та Барна притримує на місці. Тато вдоволено крокує до нас й привітно обіймається з Ромою. Забуваю, що вони тепер зять та тесть. Майбутні. Еля терпляче очікує поки привітається з моїм нареченим, але очима поїдає мене. Бачу, вивчає, кожний клаптик шкіри оглядає чи не шкодять мені. Усміхаюся їй. Насправді якщо гарненько подумати, то життя тут значно спокійніше, ніж вдома. 

Нарешті ми можемо обійнятися. Батько дозволяє приділити увагу спершу Елі, не йому. Стискаю сестру в обіймах, гублюся носом у медовому волоссі й глибоко вдихаю знайомий запах. Еля завжди пахла молодшою сестрою. Не знаю як вірно пояснити цей аромат, але він єдиний та неповторний, лише у неї однієї такий. 

— Щаслива бачити, що тебе не б'ють, — шепоче вона з нотками сміху. 

— А тебе? — одразу ж запитую.

— Ні. Не чіпав. Але тричі провів бесіду на тему виховання й того, що якщо твій наречений буде незадоволений, то покарає мене тобі для прикладу й смиренності. 

Глибоко зітхаю, зціплюю зуби вгамовуючи гнів й образи. Нічого нового й дивного. 

— Дівчатка, Елю, — батьків голос гучно лунає зовсім поруч, — дай глянути на Діаночку, давано не бачив любоньку мою.

Напружуюся. Не хочу з ним розмовляти. Не хочу обличчя його бачити. Тільки починаю відсторонюватися від Елі чутно голос Барни:

— Залиште дівчат, Єлисею, — зверхній, ніби дівчата це щось…незначне й слабке, — нехай поспілкуються. Ви ще матимете нагоду поговорити з Діаною.

Кроки чутно. Віддаляються. Видихаю. Недовірливо запитую:

— Барна забрав тата?

Еля з подивом відповідає:

— Так.

Ми відходимо. Ховаємося під одне з садових дерев, що ростуть перед цим темним палацом. 

— Ти як? — ще раз уточнюю зазираючи в сірі очі.

Сестра заправляє волосся за вухо. Тепло дивиться:

— Чесне слово, все гаразд. 

— Добре. Це добре.

Дівчина сміється. 

— Ти гірше за квочку, — бере мої руки у свої. — Впораємося. Правда? Розкажи як ти? 

— Нічого особливого, — нервово озираюся, боячись, що нас таки перервуть. — Я сиджу у домі, блукаю місцевістю. 

— Не зрозуміла. А як же твій наречений? Ну, ви з ним… Маю на увазі, що…

— Ні. Нічого. Взагалі. 

Еля хмурить кирпатий ніс й брови.

— Дивно.

— Чому? Я потрібна для чогось, але точно не у якості дружини. Він… Я бачила його вночі з повією чи то його дівчина, не знаю. 

— О, справді? 

Сестра завжди любила щось скандальне посмакувати. Сірі очі спалахують цікавістю.

— І що вони робили? Яка вона?

Хмикаю й сміюся тихо.

— У червоних туфлях, це все.

— Діано, тебе в розвідку не можна. 

— Нагадаю, що саме через твою розвідку отримувала я.

Еля винувато кліпає.

— Вибач. Просто не можу тримати себе у руках.

Змахую рукою.

— Все гаразд. Нам певно час…

Озираюся. Натовп зібрався достатній. Працівники підганяють квадроцикли. Не думала, що полювання буде проходити на них. Хоча, загалом я взагалі не замислювалася як все відбувається. Йду до всіх й тягну слідом сестру. Барну видно здалеку, він зростом переважає майже над усіма. 

Організатором полювання виступає, як не дивно, Дамір. Саме він розсаджує жінок та чоловіків по транспортних засобах, дає рушниці, й розповідає усім куди їхати, якого курсу триматися. Мене очікує Роман. Підходжу ближче. Жестом показує, щоб сідала з ним на квадроцикл. Вручає у руки рушницю. Хапаю й сподіваюся, що не потрібно буде вбивати тварин. Чоловік слідкує за моєю реакцію. Не приховує, що йому цікаво почути хоч слово, та я мовчу. 

Еля опиняється з молодим чоловіком на квадроциклі. Мій батько гучно жартує, щоб ніхто не смів чіпати його маленьку крихітку донечку, бо один вже викрав серце старшої, а що ж тоді йому робити, бідному старому. Хочеться жбурнути у нього чимось й змусити замовкнути. Боковим зором бачу, що за цією сценою, моєю реакцією та сестри, Роман слідкує дуже прискіпливо. Якби міг, то в голову б забрався. 

Сідаю позаду нього продовжуючи тримати рушницю. Його голос вибивається тональністю серед інших.