Глава 4

На мить серце пропускає удар. Не потрібно. Невже я настільки мілка для нього, що не бажає навіть напівправду сказати? Батько не пояснив нічого, ні тепер потенційний наречений. Тато ж сказав, він захотів мене собі, то невже складно пояснити все й провести межі забороненого й дозволеного? Я у клітці й мушу хоча б знати правила поведінки. Врешті, на кону безпека Елі. Тато точно відіграється якщо скою помилку. І не приведи Боже, сам Барна наскаржиться на мене. Тоді сестра кілька тижнів буде лікувати рани. 

— Я б хотіла знати, — чітко вимовляю. Спокійно, продовжуючи стискати бильце крісла. 

Чорні очі на мене спрямовані. Здається, він ніяк не реагує, що я наполягаю на відповіді. Хвилину почуваюся мертвою через це. Дуже прямо дивиться. Рівно. А я розсипаюся на шматки. Прямо тут, у вітальні, під променями сонця пилом на килими осідаю. Незначна, нікому не потрібна, просто зайвий клопіт… 

— Можеш спробувати висунути теорію, якщо буде вірна, я підтверджу. — із ноткою зацікавленості лунає. 

Барна закладає ногу на ногу, кладе свої руки теж на бильця. Перед очима з'являється його спина у татуюванні. Не розумію чому, бо видіння його втіх мене не повинні турбувати. Вони взагалі не стосуються теми й моїх сподівань. Яка різниця з ким цей чоловік проводить ночі у своєму будинку? Я для нього річ, котра наразі для чогось потрібна, швидше за все ця істина найпростіша й найбільш вірогідна. 

— Ви хочете використати для чогось мене? 

Роман всміхається. Космічний колір очей заповнюється сміхом, але на секунду. Суворе обличчя надто швидко повертає чорноту назад. 

— Альтруїзмом не страждаю зазвичай, — ухиляється, — але не вгадала. 

Мружу очі. Нагадую собі дихати, бо поруч з ним забуваю від нервів про все. Пальці аж побіліли, так міцно тримаюся за нещасне крісло. Страх перед цим чоловіком не пояснити, та я б хотіла. Бо якщо вдається визначити його причину й природу, тоді можна побороти. 

Від Барни не приховати нервів. Він повільно пробігається по мені поглядом, даючи знати, що я доступна йому у будь-яку мить. 

— Отже, у вас плани не на мене, а на мого батька? Його бізнес? 

Чоловік вигинає брови й ще більше розслабляється. Починає стукати пальцем по кріслу.

— Враховуючи, що я буду спонсором, можна відповісти й так. 

Простіше від його “можливо” не стає. 

— Складно віднайти правду, коли… — замовкаю. Відводжу погляд. Краще змовчати, ніж сперечатися чи обурюватися. 

— Ніхто й не казав, що життя просте. 

— Але ніхто не змушує його ускладнювати, — тихо промовляю.

Роман схиляє голову на бік. 

— Вірно. На вихідних їдемо на полювання. 

Новина ошелешує. Він так просто змінює тему… Демонструє, що більше ми не говоримо про причини його рішення. Пауза затягується. Здається, напружує тиша лише мене, бо вона аж дзвенить у повітрі, Роман же почувається комфортно. Напруга у його тілі не спадає, проте хвилювань чи незручностей не помічаю. 

— З вашими собаками? — уточнюю.

— З ними та помічником, з якими ти сьогодні мило спілкувалася у лісі.

Тепер повітря взагалі зникає з тіла. Тепер я по-справжньому задихаюся. Фарба торкається щік червоним, пульс оскаженів, а по спині піт. 

— Це не те що…— починаю бурмотіти.

— А що? — питання просте, швидше риторичне. Якщо знає, отже чудово бачив все. 

Не можу вичавити ні слова. Опускаю очі додолу й вивчаю підлогу та візерунки на килимі, що стоїть під кріслами. Не смію втекти. Батько ніколи не любив, щоб під час його сварок чи покарання хтось уникав його. Навпаки, потрібно завжди чекати на момент, коли піде він сам. От тоді все закінчилося. Якщо ж навпаки, то тебе наздоженуть, знайдуть й покарають ще гірше. Не одну ніч я провела в підвалі будинку. Не одну ніч Еля мусила стояти на дворі, і спробуй присісти, чи спертися на щось. Ніколи не могла порівняти, що гірше: подібне покарання чи все ж побиття?

— Що це, мишко? — його голос проникає під шкіру. Натягнутий, напружений, сповнений таємних емоцій. Змушує здійняти на нього очі. Не хочу, та інакше не виходить.

— Просто прогулянка, — сльози видають мене з головою. Неконтрольовані, чужі, соромлять мене. — Я хотіла з собаками познайомитися. І… І мені нічим тут зайнятися, крім… Тому я подумала… Вирішила, що можна… 

— Можна дозволяти собі відчувати на талії чужі руки? — дуже-дуже спокійним голосом, аж до дзвону у моїх вухах. 

Мовчу. Збрехати не вийде, а продовжуючи говорити рию собі ще більшу яму. 

— Будь ласка, тільки не кажіть батьку, що ви сердитеся. 

Я не повинна просити. Не повинна благати, адже це моя слабкість. Раптом Барна не знає про покарання й татові настанови “думати про сестру”? Що тепер? Мій язик сам здав, що наречений матиме чим маніпулювати. 

— Я не серджуся, мишко. Я лютую. 

Мене аж трусити починає. 

— Пробачте. Більше ніколи…

— Ніколи не дозволиш себе торкатися? Ніколи не підеш до моїх собак? Ніколи не дозволиш думати, що можна щось приховати? 

Роман встає. Відчуваю себе крихітною. Мураха поруч з велетнем. Опускаю голову знову. Не можу тримати сльози. Не можу нічого зрозуміти. Залякане дівчисько з долею не кращою, ніж у мами… Одна мрія — Елю врятувати з подібного пекла. 

Раптом прохолодні пальці торкаються підборіддя. Змушують на нього поглянути. Прямо в чорні очі, щоб впасти у безмежну глибину й більше ніколи не повернутися. 

— Заспокойся. — наказує. Хмуриться. Не може наче второпати чому реагую так. — Ніхто не буде тебе карати за прогулянку. Просто знай, що надалі тобі заборонено мати фізичні контакти з іншими чоловіками, крім мене. Сьогодні було вперше і востаннє.

Кліпаю, немов лялька, що має порожню голову.

— Д-добре. Я зрозуміла. 

Роман забирає пальці. Одразу струмом пронизує, ніби залишки його енергії до нього повертаються. Видихаю непомітно. Барна сідає у крісло й знову занурюється у ноутбук та роботу. Деякий час сиджу рівно.