Глава 3

Я йду до Даміра. Тікаю від Барни, від його дивних слів, поведінки й чорних очей. Тікаю від власного відчуття нікчемності, від неспроможності хоча б нормально розмовляти з ним. Діставшись клітки помічаю працівника. Сама не розумію чому виривається усмішка полегшення, наче, якби його тут не було б, почувалася б жахливо. Ми ж і не знайомі ще нормально…Він просто працює на того, хто підписав договір з моїм батьком. Він ніхто й врятувати не зможе. Та попри це Дамір ніби несподіваний промінь надії серед зими…

— Привіт, — голос хлопця нагадує відчуття, коли сонце виходить з-за хмар. 

— Привіт, — м'яко у відповідь. 

— Прийшла, — уточнює. Зелені очі палахкотять жаром. 

Просто киваю.  Він обіцяв прогулянку, а я дуже-дуже хочу прогулятися. Дамір випускає мисливців з клітки. Вони гавкають, плигають, показують свою радість. Біжать на мене. Присідаю. Можливо не нормально так щиро вірити собакам, котрі зазвичай впольовують здобич, але я вірю. І не дарма. Вони чемно сідають поруч, тикаються мордочками в очікуванні пестощів. Сміюся. Чудові створіння. Люди не варті їх любові. Барна не повинен використовувати цих добрих створінь змушуючи вбивати. Я не бачу в їх очах жаги до смерті. Я бачу бажання любові. 

— Ви хотіли свободи, — сміюся й намагаюся почухати за вушком кожного собаку.

Один з мисливців лиже руку. Дамір підходить ближче. Присідає поруч й пестить собаку з іншого боку. 

— Ти прямо діснеївська принцеса. 

Усміхаюся. Давно я цього не робила так щиро. З подивом на нього дивлюся.

— Дякую? — не певна як точно реагувати. Я в біді, точно знаю, адже мушу коритися татові й Романові заради сестри. Та чи матиму щасливий фінал? 

Хлопець дарує усмішку у відповідь. Встає, подає руку за яку з готовністю хапаюся. Допомагає встати. Одразу крокуємо у напрямку густих дерев. Собаки біжать вперед, тож поспішаю слідом, але хлопець зупиняє й каже, що повернуться самі. Вони знають місцевість краще за мене. 

— Знаєш, — продовжує, поки йдемо по ще голій землі, — я спостерігав за тобою весь цей час. Ти єдина на кого собаки реагують ось так. 

— Справді? 

Дамір виблискує поглядом. Не можуть очі мати такий гарний колір, але його мають. 

— Справді. Можна питання? 

— Давай.

— Чому ти стала нареченою пана Барни? Якась домовленість? Я просто ніколи не думав, що такий як він може кохати. Тим паче ви абсолютно різні. Не ображайся, будь ласка. 

Стенаю плечима. Дамір правий, ми різні. Роман нагадує клітку у пеклі. Його очі затягують в темряву з якої не вибратися. Його голос змушує почуватися на межі, напружено. Тільки я не маю іншого виходу. Я мушу бути з ним, у будь-якому статусі, тільки б тато не чіпав Елю. 

— Це між ним і моїм батьком. Я просто… Не знаю навіщо я Роману, — зізнаюся. 

— І ти дозволила? Ось так просто взяла й стала річчю у руках двох чоловіків? — щирий подив Даміра ножем по серцю. 

Гірко всміхаюся, опускаю погляд вниз. Що маю відповісти? Правду? Хм... Чи можу довіряти працівнику Роми? Чи не покарають сестру за мій язик? 

— У мене не було вибору.

— Чому? 

— Моя сестра. Або я, або вона. — виривається проти волі. 

— Тобто ти стала нареченою пана Барни, щоб нею не стала твоя сестра? — уточнює хлопець. 

— Щось на кшталт. — ухиляюся прямо відповідати.

— Ти вибач, що запитую багато…

— Все нормально. — зупиняю його.

Дамір встає до мене обличчям. Крони дерев ховають нас. Голі ще, але тягнуться вверх, щоб отримати трішки сонечка та його тепла. Бажають вкритися соковитим листям, показати усім, що природа прокидається. Вічна зима не буває вічною. Вона просто надто довго тягнеться. Він дивиться на мене, надто уважно, довго, кажучи щось очима. Я не вмію розуміти. 

— Барна дуже пощастило мати таку гарну наречену. — хрипло вимовляє.

Гублюся. Увага від чоловіків завжди була проблемою. На жаль на численних зустрічах, куди я ходила з татом, я мусила бути чемною дівчинкою й дозволяти їм фліртувати. Єдине, батько ніколи не дозволяв комусь торкатися мене. Беріг, як казав… для когось особливого. 

Тільки цього разу все інакше. Всі ті чоловіки викликали огиду. Їх масляні погляди, котрі лапали тіло без рук, роздягали, були бридкими, але не у Даміра. Його погляд щирий, відкритий, наповнений теплом. Немає насмішки, немає й глибини в якій плутаєшся наче у путах страхів. Моє тіло інтуїтивно піддається вперед. Дозволяє. Благає про тепло. Хоч крапельку…  Дамір хапає за талію. Продовжує дивитися в мої очі. Він ніби поглядом кохає мене. Розумію, що це дурня, брехня, яку сама собі вигадала, але ж…виглядає саме так. Глибокий зелений тягне до себе, у тенета. Обіцяє все, чого забажаю: лагідність дотиків, м'якість погляду, аромат свіжості й тепло. Я вірю. Не можу не вірити, бо ж така щирість не буває оманою. 

Невже я така обмежена усе життя, що простий погляд та дотик незнайомого хлопця сприймаю як вищий дар? Невже захват на його обличчі здатен викликати не огиду, а трепет в грудній клітці? 

— Ходімо, — низько шепоче Дамір. — Потрібно йти далі.

Погоджуюся. Боюся уявити, що станеться, якщо мій наречений чи батько дізнаються про сцену, яка тільки що сталася. Барна то буде байдужий, певно. А от тато… Він відіграється на Елі. Не забуде й фото скинути, щоб я точно побачила наслідки власних помилок. 

Собаки повертаються до нас. Веселі, задоволені, швидше за все викинули багато енергії, тож тепер задоволено бігають навколо й нюхають усе в межах їх доступу. 

— Давно ти працюєш тут? — намагаюся прикрасити тишу.

— Ні, — відповідає одразу. — Кілька місяців. Але достатньо вивчив пана Барну, щоб зрозуміти — він не робить нічого просто так.

Замислююся. Дамір натякає на те, ким йому стала? Це не просто так? Чи може я вигадую щось? Як там батько пояснив власне рішення: “Він захотів тебе”. Яка причина, що Барна захотів мене? Що у мені такого?