Розділ 2

Минає кілька днів. За цей час я більше не бачила нареченого. Дні за днями у величному будинку, який надто далеко від світу. Я замкнена. Спроб вийти далі, ніж простягається територія дому, не робила. Який сенс, якщо всюди купа охорони, за мною слідкують? Я — полонянка. Можна було б назвати все казкою, сказати, що я принцеса, а він дракон. Але казок в житті не буває. Я точно знаю. Та й, відверто кажучи, боюся, що він розкаже батькові про щось, що зробила, на його думку, не так і тоді постраждає Еля. 

Мені нічим зайнятися, тож блукаю домом, зазираю у кімнати, окрім кількох, — вони замкнені, — гуляю прибудинковою територією. З радістю знаходжу вольєр, в якому живе кілька собак. Всі вони мисливської породи, зате добрі й радіють, коли приходжу до них. Тварини стають єдиними друзями, бо всі інші відповідають на питання лише тоді, коли вони стосуються чогось загального. Про мого нареченого, чим він займається, його сім'ю й інше, мовчать. 

Погода щодня тішить все більше й більше. Сонце починає зігрівати, небо все частіше має блакитний відтінок, а не закрите сірими хмарами. В один з таких днів, після обіду, коли вже встигла погуляти, знайти кілька книг у бібліотеці, яка тут нагадує королівську, й почитати, я знову приходжу до вольєра.Тварини радісно скавчать, вихиляють хвостами. Їх тут п'ятеро, породи не знаю, але вони мають приємну шерсть та гарний коричневий окрас. 

— Ну привіт, хлопчики, — радісно промовляю. Присідаю навпроти вольєра й даю кожному смаколик взятий на кухні. 

Барна казав, тут не лігво звіра, тому намагаюся не думати про власне заточення на самоті. Якщо не думати про обставини, можна уявити, що я відпочиваю. Тільки… тільки серце не на місці, але ж то дрібниці. 

— Ви сумували, — сміюся. — Я б вас випустила на прогулянку, але не знаю чи можна. Ви мої хороші. — простягаю руку крізь клітку й торкаюся чистого хутра тварин по черзі. — Такі чудові. 

Чую позаду кроки. Тихі, обережні, немов хтось крадеться. Напружуюся, проте намагаюся удати, що нічого не змінилося. Розмовляю із собаками лагідно й далі. Кроки зупиняються поруч зі мною. Я бачу ноги. Повільно, від чорних черевиків на шнурівці, веду поглядом вверх. Це не Барна. Це хлопець приблизного мого віку. Русявий, дивиться на мене зеленими очима й усміхається. На секунду лякаюся, сама й не розумію чому. Потім встаю й роблю крок назад.

— Привіт, — вітається він. Голос приємний, м'який. — Не бійся. Я Дамір, — простягає руку, щоб потиснути мою. — Працюю на Романа Барну.

— О, — затуляю рота рукою, а потім простягаю її ж. 

Пальці Даміра лагідно огортають мої. Він не відводить погляду, продовжує дивитися як на дівчину, що була послана даром від небес. Від подібної відвертості стає соромно й…дивно. 

— А ти? 

— Я? — не можу зрозуміти чого очікує.

— Так, хто ти, — усміхається.

— Я його наречена.

Зелені очі спалахують ентузіазмом й вогнем. 

— Наречена, — повторює, ніби вивчає кожну букву у слові. — Давно ви знайомі з паном Барна? Коли ти його покохала? — питання, як сніг на голову. Що мені відповідати? 

— Я… ми… кілька днів... Я... — розгублююся.

Дамір робить крок. Я дзеркалю його рух, але відступаю. Проковтую нервовий клубок в горлянці. Очікування незрозумілого б'є набатом по скронях. Хлопець схиляється до мене, ще крок і ось його рот біля мого вуха. Звабливий голос, немов знає більше, ніж потрібно, лунає надто близько. Тривожить й заворожує:

— Чекатиму тебе завтра тут, якщо хочеш, випустимо собак й прогуляємося разом. Це один з моїх обов'язків.  Складу тобі компанію.

Киваю й тікаю. Страх, що це якась омана туманом у голові й перед очима. Залишок дня проводжу у будинку. Вечеряю одна. Вночі, коли вже тіло фактично входить у владу Морфея, чую крик. Переляк одразу пробуджує. В шортах та майці для сну тихо виходжу у коридор та йду на звук. Повільно, обережно, перетворившись на мишку. Звук лунає з одних дверей, що раніше були зачинені. Зараз між ними й одвірками шпаринка. Природна зацікавленість штовхає вперед. Зупиняюся й затамовую подих. Бачу спину чоловіка. Оголену. З татуюванням по хребту у вигляді цікавих символів. Притуляюся ближче й розумію, що це мій наречений. Перед ним, прямо на столі, розкинулася красива жінка з чорним волоссям. На її ногах червоні лаковані туфлі, ними вона обіймає стан Барни. Вони займаються сексом. 

Усвідомлення по тілу жаром йде. Стою нерухомо, не здатна піти геть. Не знаю навіщо спостерігаю. Маю відчувати полегшення, адже Роман не чіпає мене і це чудово. Хіба не краще, щоб він втамовував власні інстинкти з повіями? Адже для мене інтимна близькість це щось жахливе. Колись я наштовхнулася на подібну сцену з батьками й чітко пам'ятаю, що мама не відчувала нічого приємного. Вона плакала. Потім, через роки, коли вона зникла, я застала батька з іншою жінкою. Він поставив її на коліна й бив по обличчю, поки вона терлася тілом в його ноги та вмовляла покарати її ще. 

Задумавшись, не одразу бачу, що штовхаю двері. Тепер шпаринка значно більша. Але це не найбільша проблема, адже мене почув Барна. Його чорні очі спрямовані на мене. Погляди схрещуються. Мій наляканий, його суворий. Чоловік не змінюється в обличчі, продовжує робити те, що робить поки я заціпеніло дивлюся. Жінка під ним голосно кричить і тоді я тікаю. Біжу до себе наче ошпарена, замикаю двері й падаю у ліжко закутавшись в ковдру. В голові думки жахливими сценками: покарає за те, що бачила? Буде бити? Щось інше вигадає? Він казав — не звір, але… як можу вірити, коли його справи пов'язані зі справами мого батька? 

На щастя, ніч далі минає нормально. А от вранці до мене стукає працівниця Романа й просить на сніданок у їдальню. Я не хочу, розумію, що буде щось погане, але й відмовитися не можу. Тому одягаюся, приводжу себе у нормальний вигляд й спускаюся. Варто увійти у царство графітових стін й темних меблів, які залиті сонячним світлом, серце починає битися надто сильно, аж у горлянці віддає. Роман підіймає на мене погляд. Він вже сидить у голові столу й дивиться на екран телефону. Вказує жестом, щоб займала місце навпроти. Сідаю, кожний звук ножем по шкірі. Деякий час ми мовчимо, коли ж подають страви, він запитує: