15

Загарбник

Можливо, якби я наполіг, Діана поїхала б зі мною. Можливо… Але ще був варіант, що назавжди втратила б зацікавленість в мені, бо іноді поспіх еквівалентний краху. Проте, коли через дві години після того, як відвіз її додому, прийшло повідомлення – впевнився, я все зробив правильно.

Вона прислала світлину сина. Кирило сидів за столом і наминав ложкою фруктовий салат, який я замовив в ресторації. До салату ще додавався грецький йогурт та горішки.

«Йому сподобалося», - писала Діана. – «Дякую».

«Смачного», - була відповідь.

Вона відреагувала на моє повідомлення сердечком і я втішився, немов юнак. Хоча направду так почувався. Ніби мені знову вісімнадцять, я приїхав до України, вступив до вузу і відкинув невдоволеність матері. Вона не вірила в мене. Казала, що ця країна нічого мені не дасть, як не дала моєму батькові, який поклав за неї життя, але я вірив в інше. Незабаром стукне п'ятнадцять років як я не спілкуюся з матір’ю.

Вона викреслила мене зі свого життя, бо я не став тим сином про якого мріяла.  Був впертим, непохитним, твердолобим і не міг змиритися, що матір свідомо відібрала у мене частину мене самого. Ще й гроші приховала, які я мав отримати як син полеглого героя. Я б пустив їх на бізнес, але ненька вирішила, що краще знає як ними розпорядитися. Вклалася у якусь хитку схему з біржею й все з’їв борг за ті махінації. Вона плакала, кричала й погрожувала, що я їй винен, бо ж у вісімнадцять дізнався, що держава Україна повинна виплатити мені кошти за батька. На жаль, ті кошти довелося віддати, аби мою безталанну матір не посадили до в’язниці за величезні борги.

Ось тоді я й поїхав.

Сам, здавалося б, у чужій мені країні. Врешті, ця країна прийняла мене радо. Я добре знав українську, бо відвідував українську школу в Чехії, затим проблем зі вступом не виявилося, тим паче мав пільгове місце у вузі, як син військового.

Отак почалася моя романтична історія з країною, яка відібрала найдорожче, а потім подарувала новий старт. Батькових родичів не шукав, бо не бачив в тому потреби. Я не знав, які вони. Можливо, такі ж як моя мамця. Вона розповідала, що у батька була сестра і мама. І звісно ж, описувала їх геть у чорних тонах. Я розумів, що з тих балачок жодного слова може не бути правдою, та все одно не завдавав собі клопоту з пошуками, бо поринув у студентське життя, а потім і у власну справу.

А нині впивався думками про жінку, яка збурила забуті почуття. Емоційна імпотенція забулася, як грозовий дощ. Напевне, вперше за багато років я заснув з усмішкою на всю ротяку. І, напевно б, прокинувся у гарному настрої, очікуючи повідомлення від Діани з датою нового побачення, але о п’ятій ранку мене розбудив дзвінок на телефон.

Я прокинувся миттєво, бо такі дзвінки і в таку пору ознака якоїсь біди. Майже не помилився. Телефонувала Ася.

- Склад у Фастові хотіли підпалити, - врубала без прелюдії. Завжди цінував у ній прямоту.

Я скочив із ліжка, як вжалений.

- То хотіли чи спалили? – уточнив.

- Уже облили бензином, але ми недарма платимо охоронному агентству. Вони побачили це на камерах і послали своїх людей, які не дали приміщенню загорітися. Та й Боженька нам поміг. Дощ був.

- Скільки їх було?

- Двоє.

- Де вони?

- На складі. Хлопці питають, що з ними робити. Викликати копів чи ти маєш інші варіанти?

Я не забарився з відповіддю. Тямущі хлопці.

- Я маю інші варіанти. Зараз буду.

Хутко вибивши дзвінок, я напнув вдяганку, що трапилася до рук, ухопив ключі від доджа, якого мені пригнали з Америки, й спустився до підземної парковки. Мав у своєму автопарку три автівки. Маздою, яку спровадив Олексію, їздив на роботу, додж був для подорожей за місто, і ще - лексус, який тримав суто для того, щоб інколи збивати потенційних партнерів із пантелику.

Найдужче любив додж. Він мені підходив норовом.

Виїхавши у похмурий суботній ранок, я справді помітив, що був дощ. Насуплені хмари висіли низько, не пускаючи сонце на виднокрай. Завдяки ранній порі та вихідному дню, коли колапс на автошляхах не загрожував меті, я швидко добрався до Фастова та складу. І не мав жодного сумніву, хто організував увесь цей спектакль спозаранку. Та дивна тиша з боку Михайла ознаменувалася цілком очевидними спотикачами. Я це передбачав, тому недарма дав наказ посилити охорону. Когось із працівників компанії також підкупить, якщо вже не підкупив, аби підкласти свиню. Ну, про це я подумаю з понеділка.

Авто охоронної фірми притулилося до жовтого боку величезного ангару, побіля нього курив та тупцяв кремезний чолов’яга у чорній формі без видимих ознак приналежності до якоїсь структури, і це добре. Помітивши мене, він відкинув недопалок й насупився, коли я наблизився.

- Ян, - сходу рубонув і подав йому руку.

Він смикнув куточки губ, але відповів на жест, представившись:

-  Леонід.

- І де вони? – я поглянув на склад.

Леонід миттю втямив хто я і про що мова.

- Тут, - кивнув на авто, з якого вийшов інший чоловік. Також у чорній формі, ще й в шапці. – Їх двоє.