14

Мрія

Мені дуже кортіло розповісти про Яна Мар’яні. Запитати чи відчувала вона щось подібне до Артура, бо зі мною після того поцілунку відбувалися дивні речі, з розряду і хочеться і колеться. А ще та наказова манера, яка спочатку обурила, а потім заінтригувала. Зазвичай чоловіки просто захоплено мене споглядали, і лиш дуже-дуже сміливі наважувалися підійти. Я не вважала себе красунею, але знала, що мій дивний колір очей приваблював їх.

Але… В погляді та дотиках Яна читалося не просто бажання, а жага. Жадання. Він більше двох тижнів кружляв біля мене, а потім вирішив підбити опору під ногами тим поцілунком й вимогою побачення. Та мене колотить і не відпускає. Я не знала, що робити із собою, бо таке зі мною вперше.

 Всіляко відкидала ті незбагненні емоції, бо ж я вже мама і цілком доросла самодостатня жінка, яка не потребувала чоловіка поруч, аби здаватися реалізованою, але, мабуть, вперше я відчула себе жаданою. Або ж просто навіяла собі ті дурнуваті почуття, бо чоловіка в ліжку не мала більше двох років, от гормони й збунтувалися.

А той ляпас… Я здавалася собі дурепою. І пішла на хитрість. Тому що боялася не Яна, а себе. Мені уже за тридцять, у цьому віці не закохуються. Не плекають ілюзій, не підкорюються почуттям, які врешті-решт виявляться безглуздою блажю. От і я себе переконала, що я дурне дівчатко, що іменується жінкою. Сиділа на задньому сидінні автівки Яна разом із Ліною, а поруч нього Олексії, тому що графічний дизайнер, Віталій, відмовився піддатися веселощам п’ятничного дня.

Ян заповзявся забрати всіх, а потім усім викликати таксі, адже, ясна річ, що після ресторану ніхто за кермо не сяде. А Олексій взагалі не пив, тому, як тільки ми зупинилися біля ресторації «Остерія Пантагрюель», Ян віддав йому ключі від свого авто, змотивувавши, що тому доведеться бути за таксиста.

Я вибрала це місце, бо з вікон закладу та літнього майданчика відкривався чудесний краєвид на Золоті ворота, а ще тому, що тут прекрасна італійська кухня. Столик замовила ще зранку. Звісно, була можливість, що нічого не вийде, але я була готова заплатити за незручності. Благо, їх не сталося.

Адміністратор, молода й усміхнена жінка, яка представилася Славою, відвела нашу групку до заброньованого столику й залишила меню. Ян підметушився, хутко відсунув для мене стільця побіля вікна, а сам всівся поруч, не дозволивши зайняти те місце нікому. Я зловила на собі глумливий позирк Ліни, який практично кричав: «А я ж казала, що він на тебе залип».

Я уявно форкнула, але очі закотила. Колега мало не пирхнула, хоча встигла затулитися меню. Воно тут було важке, зі шкіряною палітуркою, виконаною стилізовано під старовину. Та й заклад один із найстаріших в місті. А на вході невеличка статуя котику Пантюші, який, за переказами, під час пожежі в закладі врятував працівників. Кажуть, якщо загадати бажання і почухати його хвоста, воно обов’язково здійсниться.

Краєм ока, позаяк ще в меню глипала, позиркувала на Яна. Він зняв пальто, під яким була зодягнена в’язана темно-сіра жилетка, а під нею біла сорочка. І рукави, як завше, закочені. Верхні ґудзики розстібнуті. Чогось пригадалося, коли він приїхав до мене, йшов на зустріч і підкачував рукави сорочки.  Це було доволі… Еротично, чи що?

- Така гарна місцина, - раптом втяла Ліна, красномовно підкидаючи брови, ніби кричала мені: «Схаменися, жінко!».

Спочатку я розгубилася і не допетрала, чого це вона комедію ламає, а тоді глянула на Яна, який мені усміхався. Схоже, що я витріщалася на нього, мов дурне слиняве маля.

- Тут дуже великий вибір паст, - я втупилася в меню, заливаючись рум’янцем. Та я геть сказилася.  – І тирамісу смачне.

- От його і замовимо на десерт, - м’яко промуркотів Ян, а я чогось вкрилася сиротами.

Схоже, лиш Олексій не зрозумів, що піді мною стілець палає, бо я накинула оком на його боса. Він завів розмову про роботу. Я була йому вдячна. І Ліні вдячна, бо вона ту розмову розвивала і час від часу втягувала в неї Яна, але не мене.

Нам принесли салат з морепродуктами, а потім пасту з тими ж морськими гадами. Усе це ми запивали білим вином та водою. Інколи я вклинювалася до розмови, але практично весь час вдавала, що їм, а сама поглядала то на Яна, то на Золоті ворота. Ми сюди часто з Мар’яною ходили.

Безтурботні часи юності… А тепер обидві мами і балакаємо, зазвичай, про плюси та мінуси грудного вигодовування. Ну й звісно, як дитинка покакала. Я подумки всміхнулася тим роздумам, аж тут Ліна підхопилася з місця.

- Ти куди? – спантеличено кліпнула на неї.

- Додому треба. Ми сьогодні з чоловіком в кіно.

- А десерт? – якось ображено мовив Олексій.

- Я попрошу, щоб вам із собою загорнули. Відвезеш Ліну додому, - безапеляційно видав Ян і підкликав офіціантку.

Такого повороту, вочевидь, ніхто не чекав. Хіба, окрім Ліни, бо вона самовдоволено розтягнула рота в усмішці. То чоловік її в кіно не покликав?

У Олексія просто вибору не лишилося, бо Ян хутко їх спровадив і за столик повернувся із пласкою білою тарілкою, на котрій вмостився нещодавно згаданий десерт. Він поставив його ближче до мене, узяв десертну ложку й відтяв невеличкий шматочок. Я спостерігала за цим дійством з потамованим зачаруванням, не зовсім розуміючи дій Яна. Він не дивився на мене, повністю був зосереджений на тому, що робить, але, коли підніс смаколик до мого рота, я мовила: