13

Загарбник

Того ж дня я наказав Асі відіслати копію договору-дарування Михайлові. На електронну пошту не кидав. Якщо Діана відвела мені роль головної шахової фігури у своїй помсті, я мушу бити на випередження.

Помічниця супилася, явно не згодна з таким рішення, але не прокоментувала його. Дивно, коли Ася мовчить. Але я завжди вважав її мудрою жінкою. А ще вона заслуговувала підвищення. Я ніколи не мав заступників, бо вважав цю посаду сміховинною, але тепер, коли Домініка усунуто, втім сегмент його відповідальності нікуди не дівся, лиш перейшов на Асю – її варто підвищити.

Але про це я збирався потурбуватися завтра. Я чекав реакції Михайла, приблизно уявляючи, якою вона буде: погрози, залякування, бризкання слиною… І нічого з цього мене не налякало. Втім, він цього не розумів. Михайло вважав мене таким же недолугим як і власного сина, лишень з однією поправочкою – я буцімто везучий. Тому бізнес вдався, справа процвітала, розширювалася, прибутки росли… Старий йолоп, який не усвідомлював як тяжко доводилося працювати, аби вивести компанію на ринок.

Після того цілунку з Діаною й ґвалту з договором, я не був здатний до хоч якоїсь взаємодії з іншими, але все одно розпорядився про посилення охорони на складах. Поки що це перший превентивний крок. Спершу треба відбитися від претензій Михайла, а далі діяти по ситуації. Тому на роботі не затримався.

Я не міг думати про роботу. Світ щойно трохи перевернувся. Однак, не вперше. Мені треба було зібрати думки до купи. Усе обмізкувати. Той поцілунок з Діаною також.

Думам віддався на Оболонській набережній, саме тут Домінік підписав собі практично смертний вирок. Та й не тільки собі. Усій сімейці. Діана сказала, що вона не пробачить, а це означало, що за Михайла і його спиртові заводи також візьмуться. Він сказиться, але я б просто тікав. Брав в клунок пожитки, рідню і шукав би куток десь в теплі й добрі. Михайло ж цього не зробить, та й Ніколетта, яка сповнена недоречної значимості, буде навуськувати його.

Близько шостої вечора, коли хмари пустили з-за важких хмар сонечко, в кишені штанів ожив телефон. Я одразу зрозумів, хто це, а тому не дивувався різкому тону свого співрозмовника. Михайло побачив документи.

- Що це? – навіснів у слухавку.

Я ж уявляв, як з його рота летіла слина. Таке інколи траплялося, особливо, коли кричав на Домініка. Нині ж вирішив покричати на мене, але я не його син. Мій батько помер як герой. Жаль, матір вважала його боягузом.

- Ну, ви ж читали. Що вам не зрозуміло? - мовив дещо ліниво. І не для того, щоб його позлити. Я направду був втомлений.

- Ти - мале гаденя, яке я пригрів на грудях!

- Та ні, я ваших грудей не чіпав. І ніколи не мріяв там сповитися. А от вашого сина я таки виняньчив.

- І коли ти це спланував? Скільки ти заплатив Гожому?

- Навіть, якщо я скажу, що ані копійки, ви мені не повірите. Ви нічому не повірите з того, що я вам скажу, тому виправдовуватися не збираюся. Зустрінемо в суді, якщо наважитеся туди поткнутися. І моя вам порада на майбутнє… Дослухайтеся, бо все ж я справді вдячний вам, що свого часу допомогли – тікайте з країни. Діана вам не пробачить. Вашому сину вона не пробачила. А клан Гожий вас просто знищить, бо Домінік мав необережність поводитися бездумно.

- Паршивець малий, - шипів злостиво Михайло. – Ти мене залякуєш?!

Я втомлено зітхнув.

- Я дав вам пораду.

- Гівнюк, на якого чорта мені здалися твої поради? Ти не отримаєш частку Домініка.

- Вже отримав, - спокійно заперечив.

- Він підписав це під тиском…

- Чиїм? – обірвав його різко.

Як і очікувалося, Михайло замовк. Я уявляв, як шелепали його мізки, намагаючись вигадати відповідь, але її не було. Бо в суді ім’я Гожого чи Діани ніхто не згадає. Домінік ніколи не виступить проти них. А якщо надумає, гадаю, його хутко самого закриють в буцегарні за напад на Діану та її сина. Ця палиця таки мала два кінці.

- Компанія не буде твоя. Ніколи, - гаркнувши, він вибив слухавку. Я сутужно видихнув й подивився на води Дніпра. Спокійні і сповиті в осінній серпанок, немов уже берегли сили в очікуванні суворої зими.

А я в сорочці. Холод не проймав, лиш тяжкі думки. Переночував з ними й знову взявся до роботи. Запекло взявся. Між тим поглядав на телефон, чекаючи повідомлення Діани, але його не було. Тоді я сам назначив дату. П’ятниця. Якщо до п’ятниці вона не напише, де хоче зустрітися, увечері буду в неї. Я про той поцілунок і риску поміж грудьми думав кожного вечора, а ще вранці, коли фізіологія гриміла в рупор, нагадуючи, що я ще нормальний чоловік і маю певні потреби. Проте хотілося їх задовольнити не будь з ким, а з нею.

Перший рік після розлучення, здавалося, що Юлія зробила мене імпотентом, зовсім жінки не хотілося, але поволі все стало на свої місця. А дивлячись на Діану, збурювалися думки зовсім як у підлітка, що вперше дорвався до меду, який могла піднести лиш жінка.

За ці кілька днів в компанії запустилося багато процесів, що стали передвісниками змін. Ми всі чекали повідомлення про оскарження договору, однак минали дні, але нічого не відбувалося. Домінік боявся. Не вірив у могутність свого батька, бо з кланом Гожих ніхто не зрівняється, аж я замахнувся на їхню принцесу.