12

Загарбник

Я не любив подарунків. А саме тих, що дарували мені. Ця нелюбов зродилася відносно недавно, затим повністю нівелював будь-які спроби мого оточення догодити на такі події, як день народження, Різдво чи ще щось подібне. Спільні друзі, яких ми мали з Юлією, після нашого розриву якось самі зникли з мого життя. Гадаю, вони не хотіли обирати чиюсь сторону. Бо такої сторони не було. Була колишня і її зрада. А друзі зробили правильно – з дурними порадами не лізли. Та й чи друзями вони були, якщо просто зникли.

Одначе, подарунок отриманий від Діани змусив мозок зруйнувати всі нейронні зв’язки, що відповідали за мислення. Що це – подарунок чи покарання?

Якщо чесно, скидалося на останнє, оскільки коли про це дізнається Михайло, почнеться люта боротьба за владу. За ту частину компанії, яка ніколи йому не належала. А Домінік в лікарні. Тепер я консультувався з юристами чи зможе він та його батько через суд визнати, що ці документи, підписані сином, правомірні, оскільки той нині перебував в лікарні і його травми вказували на побиття. А значить і примус. Лікарі мусять повідомити про такого пацієнта до правоохоронних органів, якщо, звісно, Михайло не заплатить їм за мовчанку.

Уже дві години юридичний відділ компанії бився над договором-дарування, але причепитися не було до чого. Ідеально виконана робота. Навіть зміни до статуту компанії не доведеться вносити, адже статут містить загальний розмір статутного капіталу, а частки визначаються реєстром учасників, себто нас тільки двох, частки дві. І тепер вони мої, обидві. Нам тільки залишалося подати документи до державного реєстру змін.

Голова моя мало не вибухнула. Ася кружляла довкола нас, уже зробила бозна скільки копій договору, відміняла усі заплановані зустрічі з постачальниками, а також переговори онлайн із закордонними партнерами, а я млів лиш однією думкою – Діана. Я хотів її побачити. Трусонуть так, щоб усі тельбухи повискакували, а потім поцілувати. А може зробити у зворотному порядку? І плювати на те, що зробив Домінік, і що вона, певно, радше жабу якусь поцілувала б, а не чоловіка.

Потім, Гожий-молодший, може, і мене перетворить на відбивну.

Та хай йому грець, будемо із Домініком одну лікарню ділити. Нічого не пояснюючи, я схопився на ноги, стягнув із столу копію договору, вхопив ключі від авто й вискочив із кабінету. І якщо юристи просто спантеличено кліпали, Ася бігла ззаду і кричала:

- Куди ти їдеш? Нащо тобі договір? Яне, де твої чортові клепки? Нам і так буде торба із дзвіночками, що відзеленчать за наш упокій, не роби ще гірше!

Я її не слухав. Гірше не буде. Коли Михайло дізнається про договір, він звинуватить мене у всьому: що справді підсунув Домініку Діану, а сам змовився з кланом Гожих, заплатив їм, аби прибрати компанію до рук. З боку, все мало саме такий вигляд. Добре спланованої підстави. Витонченої і продуманої. І він не повірить, що я така сама жертва обставин.

За чим їхав до Діани? Та хто її зна’. Претензії висувати безглуздо. Вона ж попереджала, що повідомить про своє рішення щодо Домініка. Ну і ось! На, Яне, вихаркуй. А я вихаркаю той подарунок, бо радості від нього надто мало, тому що проблем занадто багато.

Я не телефонував їй, усвідомлюючи, що вона може не взяти слухавку. Мій шлях проліг до її агенції, що сповилася в центрі міста. Гарна локація, де не соромно проявляти свій статус, прагнення і те, чого вже досягнуто. А Діана таки досягла, може пишатися. І батька тут її приплести складно, адже, якби вона була паршивим спеціалістом, то Ася не вибивала б зустріч із нею по два тижні. Та й Олексій постійно її нахвалював, розпинаючись, що якби покликала до себе в агенцію, пішов би від нас, не замислюючись. Я гадав, що ціну собі набивав, а тепер думав, що просто мріяв попрацювати під егідою хорошого спеціаліста і розширити свої професійні можливості, бо як-не-як рекламувати доводилося, як не дверні замки, то люстри від митця з Голландії.

Припаркувати авто в центрі не вийшло. Я мусив шукати вільний закуток між будівлями, ледь втиснувся біля якогось житлового будинку, а тоді лиш в одній сорочці шпацирував по вулиці. І холоду не відчував, попри те, що небо затягнуло сірими важкими хмарами, які от-от розродяться дощем. Лиш переймався, щоб документи не намокли.

Агенція розташовувалася на першому поверсі побіля кав’ярні, вітрина якої тяжіла смаколиками, що вабили око. Пройти повз них спокійно – це все одно, що мати кам’яне серце, але я не зважив. Уп’явся очима у назву агенції, що чорним рядочком бігла по білих дверях й розчахнув стулку, поринаючи у нову пригоду.

На мене досить спантеличено витріщилася дівчина, яка опам’яталася й запитала:

- Добрий день. Вітаємо в агенції «S.O.S.». Вам до кого?

- До Діани Владиславівни, вона у себе?

- А на корту годину ви домовлялися про зустріч?

- Я не домовлявся.

- Тоді я сумніваюся, що вона вас прийме. У Діани Владиславівни розпланована ножна хвилина.

- Та хто б сумнівався, - буркнув собі під носа, суплячись від кожного слова дівчини. – То вона у себе?

- Так. Але я мушу узгодити з нею, коли ви можете прийти.

- Не треба.

І я рвонув вперед. Куди йти, не відав. Просто розчахнув двері, що стриміли попереду, а за ними виявився чи то передпокій, чи то коридор, а стіни натикані стулками. За котроюсь із них знайду Діану.