10

Мрія

Нова іграшка забрала увагу сина на весь вечір. Давид допомагав складати йому вигадливі конструкції з кубиків різного калібру, кольору та розміру, перетягнувши на себе покривало Кирилової енергії, котру за день ще не розтратив. Я сказала братові, що нову іграшку принесла Ксеня. Він же не сказав мені, що був у Яна.

Цікаво, про що вони гомоніли? І чи залякувала моя мафія його? Чогось при одній думці про це робилося млосно. Ян мені подобався як людина і як чоловік. Можливо, це почуття оманливе, але я завжди тішила себе думкою, що вмію доста добре читати інших. В Янові помилитися зовсім не хотілося.

Коли приїхав брат, повечерявши, я подалася до своєї кімнати на кілька хвилин, а він перемив посуд. Поки шуміла вода, я набрала Матвія.

- Я хочу його голову на своєму порозі, - оголосила намір.

І знала, що Гожий-молодший усе зрозумів.

- Коли?

- Бажано цього вечора.

- Через пів години ми будемо.

- Чекаю.

Єство здригнулося. Попри твердий намір здійснити замислене, я повнилася сумніві, як дірявий човен води. Проте рішення треба втілювати в життя. Домінік не може висіти в повітрі безвольним нічим. Я не відала в якому він стані і що з ним зробили, такого б нам ніхто й ніколи не сказав, я навіть не знала, де він перебував усі ці дні. Давид лиш повідомив, що був зловлений гавриками в аеропорту. Хотів утекти, як щур.

Домінік напоровся на мене і отримав здачі, а скільки було таких жінок, які не змогли? Довелося покинути цю думку – в мої двері подзвонили.

Давид та Кирило відірвалися від нової забавки, спочатку глипнули на коридор, за яким тягнувся передпокій та вхідні двері, а тоді на мене. Усміхнуло. Цієї самої миті вони здалися навдивовижу схожими, адже обидва, практично синхронно, підтягнули брови догори.

- До нас ще хтось сьогодні приєднається? – озвучив підозру брат.

- Так, - не стала заперечувати. – Але не надовго.

Я зіпнулася на ноги, полишивши тепле місце на дивані. Йшла, а нутро дрижало. Побіля стіни передпокою стояла вантажівка, яку син тягнув у п’ятницю по набережній. Перед очима знову пролетів його тракторець. «Нема…», - казав він. Домініка також не буде. Тато вимагав зарити його десь живцем, щоб не виліз, але такого звірства я б не допустила. Були більш винахідливіші методи.

Глянувши на вантажівку, обхопила дверну ручку й на коротку мить просто заплющила очі та наказала собі бути стервом. Бути твердою, як сталь. І безжалісною. Бо ти зобов’язана такою бути, коли кривдять твою дитину.

Я потягнула стулку на себе. Подвір’я заливало світло двох ліхтарів, що висіли над дверима, а на порозі – на колінах, схиливши голову – стояв Домінік. Руки впер по боках від себе і нагадував приреченого, якому за мить відрубають голову. Майже так і буде. А ця картина, що хоч бери та з натури пиши, лишень посіяла в мені дратівливість.  

Біля хвіртки, склавши руки на грудях, стояв Матвій. Кивнув мені, вітаючись. По ліву руку від Домініка стояв Артур, а по праву - Любомир. Хороший хлопчина, але не для мене. Я б його просто зжерла, а нащо псувати такому доладному гаврику життя. Наша перекидача на пляжі Катранки за щось серйозне не рахується, просто розвага. І добре, що він це розумів.

Мій погляд знову переметнувся на Домініка. Кумедність пози, не сприяла гарному настрою у мене. До того ж за спиною почулися кроки, я знала, що то Давид, тому не оберталася.

- Що він тут робить? – рикнув брат над вухом.

- Я попросила його привезти, - сухо бренькнула.

- Нащо?

- Маю важливе повідомлення.

Нарешті Домінік припинив удавати із себе каторжника. Підняв голову й відірвав руки від кахлів, перевівши вагу дупи на власні ноги. Його пропита пика була прикрашена синцями. Ніс розпух, ліве око практично запливло. Гарно гаврики над ним попрацювали. Цікаво, хто автор цього полотна?

Одяг на ньому був брудний, пошарпаний і десь навіть подертий. Мабуть, намагався відбиватися, коли його взяли.

- Ти розумієш, чому ти тут? – я випросталася й сховала руки в кишенях спортивних штанів. Вони тремтіли, тому не бажала, щоб це хтось помітив.

- Ні, - прохрипів Домінік, споглядаючи мене один оком, неначе циклоп.

- Зараз вирішиться твоя доля.

Він кліпнув. Якось дивно хитнувся, ніби збирався завалитися на бік, але передумав.

- Ти не маєш таких повноважень, - аж втяв хрипко. Його голос нагадував відлуння порожньої бочки, коли крикнути в неї.

- Маю.

- Діано, що ти задумала? – прошепотів на вухо брат, але я не зважила. Глянула на Матвія.

- Він перепише свою частину «Великого Дому» на Яна Баржинського, частина прибутку, яка досі ділилася на двох, тепер буде в надійних руках. Домінік зобов’язується двадцять відсотків від прибутку, що клав до своєї кишені, перераховувати на потреби окоцентру, того що на вулиці Верховинна, ще двадцять підуть на потреби дитбудинку, інші шістдесят відсотків я зобов’язуюся передати на проект з протезування…

- Цього не буде! – заревів на всю вулицю Домінік.