9

Мрія

Наша вулиця була тихою. Як інколи показують в американських фільмах, де сусіди привітно махають рукою, а діти радісно бігають та граються.

Кирилко біг поперед мене по вулиці. Тепер у нього, як у заправського шибайголови та красунчика, розсічена ліва брова. Лікареві довелося накласти чотири шви, аби стягнути її до купки. Як було - не вийде, але буде точно краще, тому що сталося як сталося. Ми, вважай, відбулися просто переляком. Правда, мою спину обстежили на всіх апаратах, що знайшлися в лікарні, але нічого страшного не виявили. Елементарне забиття. Я дивом нічого не зламала. А легкий струс мозку за травму не рахується, хоча перших два дні сильно боліла голова, а сьогодні я прокинулася в бадьорому настрої, проте на роботу не пішла. Викликала Ксеню, яка була з нами майже весь день, ми з сином провели її до зупинки громадського транспорту й поверталися в млосних сутінках додому.

Син тягнув за собою ту саму вантажівку, що і в п’ятницю. Цього разу поскладав на причеп всі іграшки, що знайшов в пісочниці. Довкруж тихо. Сусіди поверталися з роботи, віталися, бібікали синові, який махав їм ручкою. Він легко йшов на контакт, і це мене трохи насторожувало, прекрасно розуміючи, що темперамент не переробиш.

Під час таких прогулянок, що траплялися кожного тижня раз чи двічі, я навчила його триматися краю дороги, аби випадково не вискочив поперед автівки. Щойно я оголошувала «Машина», він починав відступати до правого краю дороги.

- Машина! – крикнула, почувши за собою шурхання шин по асфальту.

Дитина різко відступила правіше. Я несамохіть всміхнулася. Коли нас минула автівка, помітила чорне авто попереду. Але цього разу не попереджала, бо воно проїхало повз наш будинок й зупинилося.

То було дивно. Я додала ходу й практично порівнялася із сином. Автвіка не належала нікому з моїх рідних. Сьогодні увечері ми чекали Давида, я б могла подумати, що взяв службове авто, він інколи так робив, але дверцята з боку водія відчинилися й на газон вигулькнув високий підтягнутий чоловік в діловому костюмі, і в ньому я впізнала Яна.

Чогось серце набрало ходу.

Ліна телефонувала позавчора і сказала, що Ян Баржинський її турбував, цікавився начебто подробицями рекламної кампанії, а між тим спитався, чи буду я присутня на наступній зустрічі. Колегам я сказала, що випадково впала через іграшкову вантажівку сина, тому отримала легкий струс мозку та несмертельні травми спини. Втім, вони не вклали мене на лікарняне ліжко, доліковуватися буду вдома, тому якийсь час не покажуся в агенції.

Сьогодні у Ліни та Яна відбулася чергова зустріч щодо рекламної кампанії, яку я проігнорувала. Матвій та Давид наполягали, аби вирішила, що робити з «Великим Домом», але я ще не вирішила. Ян не винний – мозок акумулював правильні думки, але серце збурювалося, бо навіщо тягнути на зустрічі напівпритомного партнера, від якого більше шкоди, аніж користі? Ось це мене і спиняло. Зопалу я могла наробити багато дурниць, про які згодом пошкодую.

Але ж, де Ян взяв мою адресу?

І що він мені скаже? Буде просити за Домініка, аби пожаліла його шкуру? Чи смикатиметься через долю свого дітища, бо, по суті, його доля в моїх руках. Якщо дам вказівку Матвію, аби починали рити під Яна, уже через тиждень його компанія зникне з ринку. Гожі це могли організувати. Мафія була здатна на все, аби захистити своїх. Ми росли з чітким усвідомленням, що практично не доторканні. Але нам не забували нагадувати про велику відповідальність, яку давала ця недосяжність, мабуть, тому ми – дітиська, яких Матвій свого часу возив до аквапарків на розваги, виросли з правильним розумінням реальності. Нас не розбестили… Хоча, Мар’яну Журавлі таки трохи розбестили, але це переросло у нечувану сміливість, яка навчила її боротися там, де інші відступили б.

Я взяла сина за руку, роздивилася по обидва боки дороги й перевела на інший бік вулиці. Ось тоді Ян помітив нас. Зняв піджак, який закинув на заднє сидіння й подався на зустріч. Я не відмовила собі у задоволені роздивитися його, бо гарними чоловіками варто милуватися. Його хода пружинила, а погляд міцно тримався мене, зрідка перестрибуючи на сина. Розмашистий крок напитав штани на стегнах і я відмітила, що одежина ладно сиділа на ньому. Він на ходу розстібнув ґудзики на рукавах сорочки, які вміло підкотив доверху. А тоді спинився перед Кирилом, який знову вибився вперед, відпустивши мою руку. Дитина задерла голову й зацікавлено роздивлялася Яна.

Усе нове та невідоме постійно вабило його, викликало жвавий інтерес, що переростав у жагу дослідження. Ян всміхнувся. Навіть з відстані п’яти метрів я помітила зморщечки-смішинки, що зібралися біля кутиків його очей. Підсмикнувши штани, сів перед Кирилом навпочіпки й узявся роздивлятися. Його рука смикнулася, ніби збирався торкнутися розсіченої синової брови, але тієї ж миті забрав пальці й глянув на мене.

- Я можу з ним привітатися? – раптом збурив нутро цікавим запитанням.

- Будь ласка, - я навіть не втямила, що усміхнулася. У тій блакиті, що сяяла в очах Яна, знову бачила себе.

- Привіт, - він подав Кирилу руку, як дорослому чоловіку, і син, навчений цього жесту від усіх чоловіків з нашої мафії, хвацько ляснув його по долоні.

В очах Яна вибухнув захват. Усмішка забарвінкувала, немов соняхи влітку.

- Козак! – не втримав вигуку. – Я купив для нього подарунок, можна віддати?