7

Мрія

Я ніколи не бачила п’яних чоловіків. Ось такий парадокс. Ну, може, десь здаля, але щоб ось так близько, як Домініка – то ніколи. Я виросла в сімейній бульбашці, де алкоголь не спосіб розвеселитися, а лишень приємне доповнення до веселощів. Наш максимум якесь легке вино чи шампанське. Хоча, кілька років тому Давид розповідав, що Іван нажлухтився до безпам’ятства. І причиною всьому була жінка. Тепер та жінка стала Івановою дружиною і була вагітна вдруге. Іван з Давидом дружили з дитинства, як ми з Мар’яною. І вони також були братом та сестрою.

- Як ти мене знайшов? – я підтягнула сина на руці вище, бо він почав об’їжджати.

- Та що там тебе шукати, - Домінік стенув плечима і засунув руки в кишені, примруженими очиськами роздивляючись Кирила.

Мені хотілося заховати дитину. Все кинути і тікати. Незбагненне відчуття тягучої застороги й небезпеки осіло в шлунку.

- Що ж, якщо знайшов і побачив, то тепер, вважаю, знаєш про мої важливі справи і більше турбувати не будеш.

Я наївно сподівалася, що на цьому його претензії згинуть. Чоловіки власних дітей боком обходять, а чужих поготів. Підтягнувши сина ще вище, я почимчикувала в обхід Домініка. Тільки ж дарма напиналася, він ухопив моє плече й сіпнув назад. Мене трохи відкинуло і я ледве не впала. Просто дивом відновила рівновагу.

- Я не давав дозволу йти, - раптом гиркнув. – Віддай малого няньці і їдемо… Розважимося.

От не знаю, що мене ушкварило більше – його наказовий тон чи те, що мало носом не черхнула асфальт.

- Руки забрав, гівно смердюче! – не відала звідкіля у мені це взялося. Певно, роки проведені в компанії Мар’яни даремно не минули. Та й подібним чином чоловіки зі мною поводилися вперше. – Ще раз торкнешся чи хоча б підвищиш голос, від тебе не залишиться і сліду.

Я направду могла це організувати. Для цього лишень потрібно набрати Гожого. І неважливо котрого.

- Ти! – він хитнувся й зареготав. Хмільне амбре вдарило мені в обличчя й інстинктивно зробила крок назад. – Ти спочатку своєму малому раду дай. А де татусь? Від кого нагуляла? А я думав, що ти жінка розумна. Але така як всі… Ноги розставила й спиногриза приплодила.

Я не збиралася цього слухати. І не слухала б, але Кирило впустив тракторець й почав пручкатися, аби його забрати. Я на це не мала часу. Буде нова іграшка, а нині на краще піти звідси, щоби потім розібратися з Домініком.

- Йдемо, - залопотіла сину. – Потім купимо новий.

Його побідне не влаштовувало. Кирило зчинив рейвах. Вигнувся на руці, чудово знаючи, що я його відпущу, але я не відпустила. Натомість помітила, що Домінік підняв тракторець. Дитина на мить затихла, зацікавлено роздивляючись його.

Покрутивши іграшку в руках, Домінік примружився на сина, посміхнувся, а тоді зовсім несподівано запустив тракторця через набережну у річку. Цяцька летіла ефектно. Кирило захопливо прослідкував за нею, поки не зрозумів, що іграшка назад не повернеться.

- Нема, - розвів рученятами. – Нема… Нема…

- Нема, малий дурнику, - вишкірився Домінік до дитини.

В грудях загорілася образа та безпорадність.

- Я тобі цього не порадую, - пообіцяла, взявши курс до авто.

Йшла швидко. Не озиралася, бо син затих і тим варто було скористатися. Домінік мстився за образу, за повну байдужість з мого боку, і обрав для цього дуже ниций спосіб, проте і я далеко не безпорадне ягня. Але він цього не знав і в цьому найбільша перевага.

Добігши до сходів, які піднімалися вверх, я зважилася озирнутися, і яким же скрушним було здивування, коли я помітила Домініка позаду. Він майже наздогнав нас. Я додала ходу.

- Куди ж ти?!  - крикнув він. - Давай дістанемо трактора для твого пуцьвірінка. Цікаво, чи натовче його татусь мені пику? А де ж той татусь? Він хоч є?

Я не зважала, але помічала погляди перехожих, які спантеличено вповільнювали ходу, поглядаючи на нас. Аж щось смикнуло за сумку. Мене відкинуло назад, я втратила рівновагу й покотилася по сходах. Уже в польоті майнула єдина думка – «Кирило». Я відкинула вантажівку й обхопила синову голову, боляче падаючи на спину. Почувся крик Кирила. Від болю, що пронизав всеньке тіло, я скрикнула. Руки несамохіть розтиснулися й дитина покотилася нижче, перекинувшись через моє плече. Я не бачила як падав син. Чула лиш його несамовитий плач. В очах темніло. Звуки здавалися віддаленими й глухими, неначе мене запхнули у вакуум. Наді мною хтось схилився і щось запитував. Але туман перед очима не дозволяв роздивитися цю людину. Здається, то була жінка. І вона точно була налякана.

Я бачила… Ні, радше відчувала метушню довкруж себе. Кирило вже не кричав і не плакав, захлинаючись, а хлипав. В очах починало ясніти. Я ворухнула головою і чітко розрізнила голос жінки, яка схилилася наді мною.

- Ми викликали швидку, - повідомила вона. – І поліцію. Це був ваш чоловік?

Перші кілька секунд я не могла втямити про якого чоловіка вона питала, а тоді дійшло, що лежала на сходах головою вниз, а смикнув за ручку сумки Домінік.

- Ні, - голос ледве піддався мені.

Я спробувала ворухнутися, щоб піднятися, але жінка м’яко натиснула руками на мої плечі.