6

Мрія

Ян Баржинський був напружений. Закачав рукави сорочки, виставивши на показ руки – напевно, мрію будь-якої медсестри, адже вени під шкірою чітко промальовувалися, змушуючи мої очі повсякчас затримуватися на них. Він мав чітко карбовані риси обличчя, підтягнуте тіло, темно-русяву шевелюру, яку зачісував догори, та очі небесного відтінку в погожий літній день.

На противагу йому, з іншого боку довгого прямокутного столу, сидів Домінік. Чисто нещастя в моїх очах, яке телефонувало  кожнісінького дня, але я не брала слухавку. Гадала, він хутко заспокоїться, коли зрозуміє, що зовсім не зацікавлена у ньому, але дзвінки лунали стабільно ввечері. Нині палкий шанувальник свердлив мене чорними маленькими очиськами, поки ми з Олексієм, Ліною та закликаним дизайнером розробляли стратегію рекламної кампанії. 

Я з’ясувала, де він узяв мій номер телефону. Уже наступного дня після його дзвінка, прибувши на роботу, наш адміністратор Марина повідомила, що вчора співвласник компанії «Великий Дім» зателефонував та вимагав номер мого телефону, адже у нього було надзвичайно важлива справа, яку не вдалося вирішити на зустрічі. Звичайно, Марина перевірила його, чи справді він є тим, ким представився, і коли інформація підтвердилася, дала номер. Я її не звинувачувала, сама так би вчинила. Це велика риба і вона знала, що ми хотіли її впоювати. Хто ж знав, що у Домініка почнеться маніакальне бажання кудись мене заволочити.

Цього разу наша зустріч відбулася у просторому конференц-залі, натиканому сучасною технікою, що дозволяло виводити напрацьовані кейси на екрани, обговорювати, додавати зауваження в режимі нон-стоп, накидати ідеї, аби досягти найкращого результату. Ян постійно вклинювався до роботи, проявляв зацікавленість, турбувався про загальний концепт реклами і те, на яких майданчиках краще її запустити.

Домінік просто сидів та мовчав, глипаючи на мене. Я відчувала його масний погляд, втім не сіпалася і не подавала жодних ознак, що мені не комфортно. Усі думки були зайняті роботою, а поза нею верталася до Кирила, якого залишила на Оболонській набережній із нянею Ксенею – молодою студенткою філології, яка підробляла у мене. Так, няню довелося взяти, бо рідня також мала справи, від яких я не мала права їх відривати.

Я закинула Ксеню та Кирила на набережну перед зустріччю, щоби син розважився та побігав, а опісля заберу його й ми подамося додому. Такий був план на сьогодні. Єдине, що турбувало – це погляди Домініка. Він, напевно, злий, бо я проявила байдужість стосовно нього, але складно уявити, яка б адекватна жінка зацікавилася ним, якщо він телефонував п’яний.

- Окей, - потерла руки Ліна, - тоді цей концепт, поки що, беремо за основу. Ми повинні донести потенційним клієнтам, що інновації Країни Вранішнього Сонця гідні нашого ринку і що вони – це крок вперед. Наша авдиторія в цьому руслі доволі широка, адже зараз багато українців подорожують, цінують комфорт та проявляють зацікавленість в інших культурних запозиченнях. А країна самураїв точно одна з тих, що приваблює.

- Ти ще про гейш забула, - докинула жартика я.

- Ага, і про традиційну форму самогубства – харакірі, - саркастично відрубала. – Давай зосередимося на самураях.

- Банально, - я закопилила губу.

- В наш час все звучить банально. Але не мені тебе вчити… Бо все залежить від подачі банальних речей небанально.

Я мусила погодитися. Ліна була профі. Мені пощастило взяти її в команду. Вона затребуваний спеціаліст і працювала на величезну міжнародну логістичну компанію, але погиркалася з вищим керівництвом. Причину сварки я не знала, бо не цікавилася. Але працюючи з Ліною пліч-о-пліч більше року так і втямила, що могло спричинити непорозуміння. Ліна надзвичайно комунікабельна, ерудована, з почуттям гумору, високою емпатичністю, і проміняла величезну компанію на мою маленьку агенцію. Та я виграла джек-пот, коли затягнула її до себе.

- То як щодо того, щоб закріпити успіх вечерею? – аж знов ті самі гості в ту саму хату.

Усі глянули на Домініка, але він дивився винятково на мене. Я помітила, як крутонулися жовна на лиці Яна. Він зціпив зуби й стиснув кулаки. Схоже, йому не сподобалося те, що почув. З мого боку було б неввічливо вкотре відмовити, але я не мала іншого вибору. У мене Кирило десь по набережній ганяв.  І у нього режим, який би не хотілося порушувати, бо незріла психіка дитини не готова до різник поведінкових змін зі боку найріднішої людини.

- На жаль, мушу знову відмовити, - я поглянула на Яна. Хай вгамує свого партнера, бо я тут для роботи, а не для того, щоби його розважати. – Маю важливі справи.

- Які можуть бути справи у п’ятницю? – не заспокоювався Домінік.

- Важливі, - гарикнув Ян.

Ух, яка я була йому вдячна.

- Дякую вам, Діано, за приділений час, - блакить в його очах зачаровувала, а вуст торкнулася дещо несмілива усмішка. – Ліно, ви неперевершені сьогодні.

- Поговоримо про мою неперевершеність, коли наш задум дасть перші плоди, - ще одна особливість Ліни, вона завжди критично ставилася до себе, а вже потім могла критикувати ідеї інших.

- Думаю, що у нас все вийде, - ласкаво підтримав її Олексій.

Ми зібрали свої талмуди та взялися ручкатися на прощання. Я руки Домініку не подала. Переб’ється, нещастя липуче. А от потиск Яна був сповнений ніжності й боязкого відчуття стиснути занадто сильно. От з таким чоловіком я б згодилася піти на побачення.