5

Мрія

- Уфффф… - вилетіло з рота Ліни, як тільки ми вийшли з бізнес-центру на Оболоні, де розмістилася компанія «Великий Дім». – Я думала, що задихнуся в тому кабінеті.

Вона поклала руку на ефектне декольте й розтерла шкіру, немов повертала собі здатність дихати.

- Не тільки ти. Я не могла дочекатися, коли зможу звідти дременути, - вдихнувши на повні груди вересневої свіжості, взялася нюхати одежину на собі, чи бува не всотала запахи перегару, адже мені до Кирила повертатися, - не хочеться, щоб внюхав дивні запахи.

- Невже не можна було виставити того фрукта за двері? – обурювалася вона, простуючи до паркомісця, де ми полишали автівки.

- Мабуть, ні. Домінік співвласник компанії.

- І що? Як співвласник – він ще й обличчя компанії, а це обличчя сьогодні було добряче пом’яте, то чи не краще не показуватися на очі і не ганьбити тим самим себе та інших?

- Навряд він про це думав.

- А клепок тягти нас на вечерю вистачило? – далі навісніла Ліна, впевнено крокуючи поруч.

- Для цього клепки не потрібні, лиш товстий гаманець.

- Кого зараз здивуєш товстим гаманцем? Хоча ні.. Не так, - обірвала себе. – Яку жінку зараз ним здивуєш? Чи вечерею в ресторані?

- А чим жінку дивують? – узялася підбурювати її, попутно розблокувала дверцята своєї тойоти і взялася ручку з боку водія.

- Маленькими сюрпризами, - з запалом видала вона. – Вечерею вдома, прогулянкою, розмовою…

- Не всім щастить так як тобі, - я натякнула на її чоловіка Валентина, про якого вона дуже рідко розповідала, і я розуміла чому – щастя любить тишу.

Вона ніби й зібралася заперечити, але потім щось згадала, всміхнулася й мовила зовсім інше.

- Цьомай Кирилка.

- Обов’язково.

- І, - раптом зупинилася напівкроці до свого авто, - на тебе Ян Баржинський запав. Очей не відводив усю зустріч.

- Чи ж він такий перший? – поглузувала. – Але зараз єдиний в моєму житті чоловік пісяє в підгузок, розкидає їжу і не спить ночами через зуби.

- Повір, через тридцять років майже нічого не міняється, хіба що підгузок вже не потрібний.

Ми дружно засміялися і роз’їхалися по домівках. Співпраця з «Великим Домом» напрочуд вигідна інвестиція. Компанія стрімко розвивалася на ринку, тому я радо ухопилася за шанс попрацювати на них, адже моя агенція відносно молода. Я заснувала її перед самим декретом, а до того плавала на просторах всемережжя як незалежний експерт. Правда, щоб здобути репутацію працювала на різноманітні компанії. Без цього ніяк, якщо прагнеш зарекомендувати себе як гідний спеціаліст.

Завдяки здобутим навичкам до мого дітища приходили клієнти, я набрала невеличкий штат, але все йшло до того, що доведеться розширятися. В добу повальних інновацій, коли штучний інтелект, начебто, скоро перехитрить людину, яка його створила, мусиш бути гнучким, вертлявим і завжди тримати руку на пульсі нових інструментаріїв, які б задовольнили бажання клієнта. Поки що нам це вдавалося.

Шлях додому пролягав через продуктові крамниці, адже, готувала я в основному для Кирила, сама ж часто задовольнялася готовими стравами з доставок. Я таки продала квартиру й купила будинок в Козині, недалечко від батьків. Власне, то Давид підсобив. Знайшов для мене та сина невеликий затишний будиночок, який тільки був на стадії стін та вікон, а все інше чистий аркуш. Щоб розмалювати те полотно барвами до народження сина, я виставила квартиру на продаж, яку вдалося збути не так швидко, як хотілося, тому на будинок довелося позичити в батьків. І ті позички, ясна річ, перейшли в подарунок для онука, коли той народився.  Гроші від продажу квартири я пустила на розвиток агенції, позаяк мої батьки на хвилі радості від нового статусу дідуся та бабусі заснували для онука трастовий фонд. Мене це не здивувало. В родині з’явився ще один Гребенюк. По батькові син отримав від дідуся, майже ще один його син. Здавалося, що тато від радості не їздив на візку, а літав. Та й кращої няньки було годі знайти. В перші дні та місяці після його народження я розмірковувала над кандидатурою няні, але батьки завжди були на підхваті, Давид майже всі вихідні був зі мною, допомагаючи, вечорами приїздила Мар’яна та Артур. Видзигорка часто жартувала, що Кирило – то їхній тренувальний табір.

Я не почувалася самотньою, покинутою чи забутою. Моя дитина зростала в любові. Купалася в ній. А нещодавно у Мар’яни та Артура з’явився смаглявий темноокий Макарчик. Вона поставила собі за мету, що дитину вони зроблять там, де познайомилися, тому минулого літа майнули до Катранки, а через дев’ять місяців народили сина. Нині дитині виповнилося чотири місяці, Мар’яна повсякчас говорила, що недаремно тренувалася.

Мій будиночок був одноповерховий, оточений невеличким штахетним парканом із темно-брунатного метало профілю, за котрим стримів зелений газон та молоді деревця, посаджені татом, коли народився Кирило. Цього року ми вже спробували яблука, груші та перші черешні зі свого саду. Плодів було зовсім трішки, але ж як приємно, що це твоє. І як же несказанно приємно повертатися туди, де тебе люблять і чекають.

Лиш завбачивши моє червоне авто з дороги, Кирило вперся личком поміж штахети і почав несамовито підстрибувати. Моєму синьоокому диву виповнився рік і чотири місяці. У нього дванадцять зубів, чорнява чуприна, весела вдача і схожий він на мою маму. Нібито то вона його народила, а не я. Як відксерив хтось.