3

Загарбник

За вікном звабливо стрибали сонячні зайчики. Впали на лискучу паркетну долівку, стрибнули на білі стіни, зачепилися за бильця стільців та влаштували танці на келихах, де бриніло рожеве вино, міцний бурбон, вишуканий віскі та звичайний сік. Сік пив я, тому що був за кермом, а ще тому, що не бажав, аби хміль туманив розум. Німці хотіли співпраці, шукали нас, бажали втюхати начебто вартісний товар, бо ж німецька якість, але ж усі чудово розуміли, що їхня якість склепана в Китаї.

- Яне, - нахилився над моїм вухом Домінік. Він добряче вицмулив віскі, карі віченьки посоловіли, а подих повнився пекучим амбре, - вклинюйся до розмови. Вони вже теплі.

- А скоро будуть зовсім гарячі, бо я ще тверезий і не поведуся на той відсоток, що вони збираюся запропонувати. Я хочу більше, якщо вони хочуть наш ринок.

- Яне, вони готові домовлятися, - невдоволено зашипів партнер.

- І я готовий, але той відсоток, що вони готові запропонувати, ми отримаємо від будь-якого іншого, а вони ж позиціонують себе, які одні з найкращих, то хай і платять відповідно. Я надаю їм все, від продавця до реклами.

- Ми надаємо, - побагрянів Домінік.

- То і поводься відповідно, якщо надаємо ми, - мовив з притиском.

Україна нині була дуже привабливою для інвесторів. Доба розквіту та розбудови. Після темних часів завжди приходить доба просвітлення. Багато закордонних виробників мріяли опинитися на нашому ринку, але я тримав марку, виплекану за багато років, тому до подібних угод ставився прискіпливо. Наш бренд співпрацював із величезними забудовниками, ми надавали матеріали високої якості, могли дістати те, чого дістати здавалося б неможливо, але подібна діяльність вимагала величезної відданості та всюдисущої прискіпливості. Закордонний бренд – не ознака того, що вони вчасно доставлять замовнику те, що він хоче. Я з такими вже мав справу, і дуже швидко з ними прощався, бо завжди можна знайти кращих. Найчастіше такими кращими ставали наші маленькі виробники, от з ними любив мати справу. Треба сотня вхідних дверей з металопластику, значить буде, якщо строки розумні, а ціна адекватна. Закордонні ж партнери часто вважали, що відстрочка – то як манірна пані, яка завше мусить запізнитися на побачення. Але ми в Україні, і тут сервіс на щабель вище.

- Дівка тобі треба, щоб в штанях полегшало, то і мозком почнеш думати, - плюнувся отрутою Домінік, а мене сіпнуло на стільці.

Я уже практично замахнувся, аби розквасити його довбаного носа, але німці над чимось зареготали і пелена люті змінилася плесом порожнечі. Дарма я розказав Домініку про Юлію. Золоте правило співпраці – мовчи про особисте, аби воно не було використане проти тебе. Але я тоді напився, заснув в кабінеті, а ранком мене знайшов Домінік, от з похмілля і вибовкав свою біду.

- А в когось цього мозку досі нема, - я поволі піднявся з місця, видушивши із себе посмішку німцям. – Відійду на хвилинку, - бовкнув їм англійською, а тоді повернувся до партнера. – А ти тільки спробуй занизити відсоток…

- А то що? – виклично пхекнув Домінік.

- Будемо прощатися раз і назавжди, - категорично відрубав і пішов.

Побіг не туалет шукати, як подумали за столом, а вискочив на вулицю. Територія комплексу була принагідно чарівною в призахідних червонуватих променях. Водна гладь Дніпра дихала величчю та свіжістю, якої хотілося торкнутися, напитися, як чарівного нектару, щоби знову відчути себе живим. Інколи здавалося, що в мені щось вмерло. Я втратив жагу та смак до життя. Я зламався.

Зрада Юлії випалила дірку в грудях, яку був не годен заповнити ані роботою, ані новими проектами, ані новими знайомствами. Я не міг дивитися на жінок. В кожній бачив зрадницю.

І за стіл повернутися не міг. Тільки не зараз.

Ми часто з Юлею приїздили до цього комплексу. Постійно святкували тут річницю весілля. Шість років коту під хвіст. Останні три практично прожили в медичних установах, намагаючись з’ясувати, чому не виходить зачати дитину.

За усіма показниками Юля була здорова, у мене знайшли варикоцеле (розширення вен сім’яного канатика) і почали лікування. Ескулапи запевняли, що болячка лікується і ми однозначно станемо батьками, але час минав, а омріяної вагітності не наставало. Найменша затримка у колишньої дружини викликала благоговійний трепет, та кожного разу то була фальшива тривога. І тоді я почав шукати варіанти штучного запліднення, Юлія просила не пороти гарячку, бо ж ми ще молоді. Нам заледве по тридцятці стукнуло, а тому ще є шанс на природній процес зачаття. Я ж навіть розглядав варіант усиновлення. Чому б і ні? Я б любив ту дитину, як рідну. Зумів би дати їй все: гарний дім, хороших вчителів, якісний відпочинок і найголовніше любов. У мене її було повно. Але Юлії той варіант не сподобався. Вона хотіла свою дитину – виношену і народжену нею. Я не мав права забрати у неї цю надію. Але вона знищила мою.

Під набат тих тривожних думок я спустився до берега річки.  Оминув доглянуті доріжки, помилувався катамаранами здаля і щасливим сміхом, що линув звідтіля, усвідомлюючи, що і я був такий же щасливий. Просто не цінив цього. Коли приємні дрібниці перетворюються в категорію буденності, а не щастя, втрачається смак до життя. Я втратив, а потім мені вмазали так, що досі не можу піднятися з колін.

Спустившись майже до краю води, зняв піджак, розстелив та втонув в пахощах трави. За нею мене практично не було видно, хіба з боку катамаранів, але сумнівно, щоби я був цікавий щасливим людям.