2

Мрія

Мама клопоталася біля столу, тато намагався допомагати, поставивши на коліна таріль із фруктами, а сам вміло крутив колеса візка. Він у ньому вже тридцять років, навички відточив до захмарної техніки. Мав сильні руки, бо тепер, по суті, вони стали його ногами, та широкі плечі, а позначка шістдесят плюс в його паспорті зовсім не заважала вести напрочуд активний спосіб життя. От тільки сивина срібним покривалом вкрила колись темноволосу голову. Мама ж фарбувалася, але не у насичено-темний, а пом’якшувала пасма більш світлішими відтінками, аби сивина не так яро пробивалася у волоссі. Та й власниця трьох салонів краси повинна бути прикладом, найперше, для працівників та клієнтів, тому вона постійно дбала про свій зовнішній вигляд.

За батьками на терасу зринув Давид, який ніс деко із запеченою качкою. Поставив на середині столу і цмокнув мене в щоку. Ми рідко бачилися. Він ловив злочинців, які бажали обікрасти державну казну, а я волочилася по світу, бо була затребуваним спеціалістом в області маркетингу та реклами. Зібратися в батьків під дахом вдавалося дуже рідко, але сьогодні ініціатором зустрічі стала я, тому вони збуджено перезиралися і чекали, що ж збираюся повідомити.

- А це за що? – усміхнулася братові, за якого була старша аж на шість хвилин. Ми двійнята. Практично нерозлучні, різна стать не поселила в нас відчуженості, я обожнювала брата, а він мене.

- Просто так, - поцілував у другу щоку. – Ми давно не бачилися. Розкажи нам, як там Париж. Все ще смердить?

Я показово закотила очі, віщаючи, що не все так погано з Парижем. Давид не любив це місто і цю країну. Йому наші гори подавай, по кілька разів на рік виїздив. А ще вподобав Альпи. Пасивний відпочинок десь на морському узбережжі зовсім не його історія, втім як і моя, але я любила море. Ми з Мар’яною частенько робили вилазки туди, особливо коли Танкіст доручив нам ключі від будиночку в Катранці. Власне, там наша Видзиґорка свого гаврика і зустріла. Доля – то воістину незбагненна штука. Ось зі мною вона також пожартувала.

- Я не ходжу там, де смердить. А виноградники в Сотерні – це благовонії для вибагливих, - грайливо штурхонула брата в плече.

- Оу… - вдався до показових жартиків. – А Серж, певно, втілення благородства, гордий власник шато, у якого тепер не буде відбою від клієнтів.

- Діано, - захопливо мовила мама, - розкажи нам про цього Сержа та його виноградники.

Ох, я зараз розповім таке, що вони довго не оговтаються. Нарешті Гребенюки відкриють рахунок, а то у Гожих четверо онуків, у Журавлів, поки що троє, а от у Гребенюків повний штиль.

- Виноградники перейшли йому у спадок від батька, а тому від його батька, сімейний бізнес, заснований на традиціях предків, які понад усе шанують якість продукту, який виробляють. Але такі невеликі виноробні зараз страждають від масмаркету та дуже великої палітри представлених вин, тому Серж знайшов мене через рекламу, зв’язався і запросив до себе, щоб я подивилася на виноробню та зробила їй гарну рекламу. Йому треба клієнти. А ще я порадила влаштовувати там екскурсії, бо на території шато стоїть старовинний замок. Не знаю, як підуть у нього справи, сподіваюся він дослухається моїх порад.

- Якось звучить скептично, - вклинився тато, розливаючи рубінове вино, яке привезла із виноробні Сержа. Понюхав вміст келиху, скуштував, прицмакнув і залишився задоволений. – Смачне вино.

- Скептично, бо Серж ставиться до сімейної справи несерйозно, - пояснила.

- Ну, ви з Давидом також не долучені до сімейної справи, - тато промовисто вигнув брови, натякаючи, що його діти зовсім не зацікавлені в готельному бізнесі, - але ж це не робить вас поганими спеціалістами в іншій сфері. Отак може і з Сержем.

- Серж – бабій та самозакоханий франт, який любить тринькати гроші, а не заробляти їх, а твої діти працюють не покладаючи рук.

- І тому ми бачимо їх, коли Бог дасть, - докинула жартика мама незлостиво.

- Що поганого в тому, що ми реалізовані? – насупився Давид. У нас ці розмови за столом постійно відбувалися.

- Це прекрасно. І ми з мамою насправді раді, - поточився назад тато. – Просто хотіли б бачити вас частіше.

І тут я вирішила, що можна сказати родичам, що таки відтепер бачитимуть мене частіше.

- Будете, - впевнено заявила, а шлунок підстрибнув до горла. Хоч і розуміла, що батьки тільки порадіють, та все одно дрижаки викаблучувалися в пузі, як кубло змій.

- Тобто? – Давид зацікавлено кліпнув на мене. Його прегарна пика вкрилася тінню незвіданої застороги. Ми сиділи поруч, тому я без проблем дотягнулася до його руки.

Всміхнулася.

- Ти станеш дядьком, тому я відтепер буду частіше всіх вас бачити.

В очах брата, як і в моїх, насиченого темно-синього, майже фіолетового відтінку, зринуло нерозуміння, яке вмить змінилося осягненням почутого. Я глянула на батьків. Мама ошелешено вклала руки на груди, короткі пасма волосся мало не стали сторчма, а татова сива чуприна, здавалося, зробилася ще білішою. В цю конкретну мить гіперболізація відчуттів несла перебільшення сприйняття реакції рідні.

- Ти вагітна? – знічено пробелькотіла мама.

- Так.

- А батько хто? – прохрипів тато, тяпнувши ще вина. Ой, краще б не пив, а то зараз гірко в роті зробиться від почутого.