І ось цей момент настав. Я переміщаюся у 2032 рік, як і планував. З ясними думками та добрими (для себе) намірами я відриваюся від своєї тілесної оболонки, щоб увійти до нового тіла, яке існує у 2032 році.
Перед подорожжю я пообідав та відпочив у кріслі на терасі. Потім увійшов у спальню, ліг на ліжко та під’єднав до руки крапельницю з глюкозою на випадок, якщо головному мозку буде недостатньо енергії для тривалої присутності в майбутньому.
Розслабившись, я відпускаю свою свідомість, яка миттєво вирушає у 2032 рік.
Я на місці... То що я відчуваю? Якийсь дискомфорт у роті, щось заважає, щось там ворушиться на моєму язиці… Очі закриті. Потрібно відкрити… Хто це?! Мене цілує якийсь хлопець!
– Аааа! – кричу я, відкидаючи від себе того хлопця, й водночас чую жіночий голос у себе у вухах. – Аааа! – повторюю я дівочий вереск.
– Джессіка! Джессіка, ти чого! – здивованими очима дивиться на мене той хлопець, і я бачу, як від мого несподіваного крику в нього трясуться пальці.
Глянувши на свої руки, я помічаю, що вони тонкі й слабкі, як у дівчини. Зістрибую з ліжка й біжу до дзеркала. Так і є – у відбиванні дзеркала на мене дивиться приваблива блондинка з витонченими формами з напівопущеною до пояса білою сукнею на бретельках. Чудово, я у гарному тілі молодої дівчини. Ну, дякую хоч не в собаці. Але чому мене закинуло у чуже тіло? Мабуть, механізм подорожей на найбільші відрізки часу має інший характер.
І як відчувати це тіло? Якесь незручне. Груди тягнуть вниз та намагаються згорнути мене, а в паху якийсь дискомфорт, через що ноги хочеться зімкнути разом. Гаразд, перетерплю. Мені ж не завжди в цьому тілі бути. Ось дізнаюся все, що мені треба, й назад до свого тіла повернуся. А що ж із цим хлопцем робити? Так і дивиться на мене зляканим поглядом.
– Що трапилося, люба? – запитує він та підходить ближче, а я відступаю на крок назад.
– Слухай... Як тебе там? Брендон? Метью?
– Мила, це я – Мейсон. Що з тобою? Я ніколи не бачив тебе такою… Ти дивишся на мене, мов чужа.
– Послухай, Мейсон, вибач. У мене таке буває, але дуже рідко. Провали пам'яті. Після розлучення батьків начебто це почалося...
– Твої батьки розлучилися? Ми ж учора у них вечеряли.
– Давно розлучилися. Вже встигли знову зійтись... Мабуть... Я не пам'ятаю. Провали, чи розумієш, Джейсон...
– Мейсон.
– Вибач, Мейсон. Я навіть ось своє ім'я забув... забула.
– Джессіка.
– Точно. Джессіка.
– Не хвилюйся, Мейсоне, це ненадовго. Скоро я повернусь до своєї пам'яті. А поки що нагадай, будь ласка, ми зараз у тебе чи у мене у квартирі знаходимося?
– У тебе, – відповідає він все ще у шоковому стані.
– Чудово. Тоді не ображайся. Будь ласка, покинь приміщення – мені потрібно побути самому, тобто самій.
– Але Джессіка! Що з тобою?
– Хоча ні… Залишайся. Мені буде потрібна твоя допомога.
– Я вже зовсім нічого не розумію.
– Мейсон, а де можна ввійти в інтернет? Мені треба подивитись дещо.
– Як завжди – у будь-якому місці. Хочеш, отут на туалетному столику?
Мейсон проводить вгору-вниз долонею по столику й на ньому спалахує екран, піднімаючись та зависаючи в повітрі на рівні очей.
– Дуже добре! – радію я. – То ти мій хлопець виходить?
– Джессіка, ми ж вчора побралися.
– Оу! Чудово! Чудово!
– Це... Те, що з тобою зараз відбувається – це щось серйозне? – зацікавлено запитує Мейсон.
– Все гаразд. Скоро пройде. Не бери в голову. Так, так... Ага... Ось інтерфейс клавіатури, ось пошуковий рядок... – бурмочу я собі під ніс. – Та-ак…
– Що ти шукаєш, Джессіка?
– Мейсон, чи зможеш мені допомогти?
– Звичайно, кохана.
– Я взагалі нічого не пам'ятаю з... До речі, який зараз рік?
– Тридцять другий.
– Чудово. Ми ж у Лос-Анджелесі знаходимося?
– Та-ак.
– Гаразд. Ось останні десять років у мене випало з пам'яті. Пограємось з тобою в одну гру?
– Давай. Мені подобається грати з тобою.
– Е-е... Ні, в іншу гру. Ця гра допоможе мені повернутися до своєї пам'яті.
– А-а, добре. Я дуже хочу побачити тебе такою, як раніше.
– Ось чим швидше допоможеш мені, тим швидше я прийду до тями. Я тебе запитуватиму деякі речі, які сталися за останні роки, й щось підгляну в інтернеті. Зрозумів?
– Зрозумів. Тільки вийдемо на свіже повітря – воно тобі зараз дуже потрібне. Покатаємось містом, і тобі, я певен, стане легше.
– А інтернет?
– У машині скористаєшся.
– Ну, ходімо.