Глава 6

Затишок рідного дому повернув мене до життя. Мама намагалася у всьому мені догодити, готувала домашні страви, як у дитинстві, і лагідно говорила зі мною. Не гнівався й тато. Після перенесеної операції він помітно здав, постарів, і в нього вже не вистачало енергії злитися на мене. Так, рідні теж мають властивість згасати, особливо коли їх якийсь час не бачиш. У дитинстві зазвичай все стабільно, батьки годують, дбають, розв’язують твої проблеми. І, здається, що так буде постійно – і якщо виникають якісь труднощі, то можна завжди розраховувати на підтримку тата й мами або взагалі перекласти це на їхні плечі. І тільки коли батьки старіють, слабшають, хворіють, «ламаються», починаєш усвідомлювати, що вони не вічні, й треба розраховувати на свої сили, а не чекати допомоги.

Згодом я зрозумів, що можливість моїх подорожей у майбутнє полягала у кількості запасів внутрішньої енергії. Втомленим мені було неможливо входити у стан, у якому свідомість вирушала в задану дату. Для цього треба бути відпочилим і ситим, тому що мозок при цьому витрачав колосальну кількість калорій. У венесуельському селі тоді допоміг миттєвий заряд від плитки шоколаду, який зміг відправити мене в майбутнє сто тридцять разів за короткий проміжок часу.

Мені дуже хотілося помститися успіху, відсутність якого раніше ввела мене у стан безпорадності. Я вирішив зірвати джекпот! За п'ять днів планувався розіграш накопиченого джекпоту Національної лотереї у розмірі ста двадцяти мільйонів доларів. І все, що мені потрібно, це підглянути шість правильних чисел, які приведуть мене до розкішного та безтурботного життя.

Для реалізації грандіозного плану я вирушив у неділю, в якої можна було дізнатися про щасливі виграшні числа – так би мовити, розкодувати шифр багатого життя. А повернувшись у вівторок теперішнього часу, на сайті Національної лотереї одразу ж придбав білет та заповнив його.

Настав ранок тієї самої неділі, й ми родиною, як завжди, зібралися за столом поснідати.

– Синку, чому ти нічого не їси? – запитала мама, коли побачила, що я не торкаюся її приготованих млинців з джемом, а тільки нервово п'ю каву.

– Мамо, подай, будь ласка, пульт від телевізора. Там зараз розіграш джекпоту має початися, – попросив я, згорбившись та соваючи на стільці.

– Ти, бува, не граєш знову в ці марні лотереї? – запитала вона і подала мені пульт.

– Ну мам, я тільки один білет, – відповів я м'яко, включаючи потрібний канал.

– Ох, Роберте, Роберте... Ти ледве видерся з цієї кабали, і знову туди ж.

– Все нормально, мам. Я виграю гроші та відправлю вас до найдорожчого круїзу. Відпочинете, світ подивитесь.

– Мені б не завадила відпустка на морі, – почав батько. – Але скоро страховий фонд ВМС виплатить мені компенсацію зі втрати здоров'я, і ​​тоді ми з мамою вирушимо на Каліфорнійське узбережжя. Ось правильний варіант, а лотерея – це просто витяжка грошей та нервів.

– Ох, тату, і не кажи. Нерви, нерви...

«Двадцять вісім!» – ведучий оголосив перше число розіграшу.

– Можна ще кави, мамо? – попросив я, перебираючи при цьому в пам'яті доленосні цифри.

«Чотирнадцять!» – пролунало вже п'яте число лотереї. Я встав зі стільця і, стискаючи пальці, заходив по кухні туди-сюди.

«Чого ж я так хвилююсь? Я знаю правильні числа. Все одно мене чомусь трусить. А раптом це не реальність, а результат вигадки на ґрунті подорожей у часі» – подумав я. «Ні-і. Я сприймаю те, що зараз відчуваю. Навіть якщо це не реальність, але почуття дуже реальне, й цього мені достатньо».

«Повторюю виграшні числа: п'ять, дев'ять, чотирнадцять, двадцять один, двадцять вісім, тридцять два!» – оголосив ведучий розіграшу Національної лотереї. «І ми маємо переможця! Джекпот зірвано! Сто двадцять мільйонів доларів!

– Батюшки рідні! Пощастило ж комусь, – мама подивилася в екран телевізора, тримаючи в руках тарілку з млинцями.

– Нещасна людина, – констатував тато. – Що цей переможець робитиме з такими, що раптово впали на голову, божевільними грошима? Статистика показує, що більшість людей, які зривали рекордні джекпоти, закінчували дуже погано. Невміння поводитися з такою великою сумою грошей призводило до краху.

– Мамо, а де твій айпед? – спитав я трохи тремтячим голосом.

– А ось він, – мама взяла свій айпед з холодильника й подала його мені. – Що сталося, Роберте? Ти як примару побачив.

– Гм, частково ти маєш рацію, – сказав я, відкриваючи сайт Національної лотереї.

На сайті я увійшов до облікового запису й побачив там свій лотерейний білет та привітання про виграш ста двадцяти мільйонів доларів.

– Аааааа! Так! Так! Так! – закричав я від захоплення, впавши на коліна й стискаючи руками голову.

– Роберт! Синку! Що з тобою?! – підбігла до мене мама, яка від мого раптового крику впустила тарілку з млинцями на підлогу.

– Мамо! Мамо! Я це зробив!

– Що ти зробив? Що ти наробив, синку? – перелякалася мама.

– Посталкогольний напад, – спокійно констатував тато.

– Ні, тату, ні! Я став багатим! Дуже багатим!

– Мати, викликай «швидку», – все так само спокійно реагував тато.