Глава 4

Правильний шлях у цивілізацію я дізнався після багаторазових подорожей у майбутнє саме з цією метою. Тільки після двадцяти чотирьох винятків невірних спроб вийти до села мені вдалося знайти потрібну дорогу. Два дні шляху з однією ночівлею на дереві не сильно вимотали мене, адже три місяці перебування в племені вплинули на мій організм як відпочинок у пансіонаті з чистим повітрям та органічною їжею, що додало мені життєвої енергії.

Прибувши до села, постало питання, як знайти гроші на квиток додому. Заробити? У тому селі таких грошей не заробиш. Знову лотерея? Минулий досвід гірко тиснув спогадами. Але ж я опанував «чарівний інструмент» і став віщуном, якщо можна так сказати. І тоді я пішов шукати місцеву поштову філію чи щось подібне.

– Добрий день! У вас є якась миттєва лотерея або така, розіграш якої буде найближчими днями? – запитав я англійською касира у продуктовому магазині, побачивши картки лотерей на стенді.

– Діскульпаме, пор фавор, кеві хісте? – запитав мене іспанською касир.

– Оу, ви не говорите англійською?

– Ель еста прегунтандо: хай юна лотерія інстантанеа а ля вента акі, – пролунав позаду мене голос, який здався мені трохи знайомим.

– А! Сі яй! Досш’ентос шинквента міль боліварес пор уно, – відповів касир тому голосу.

– Двісті п'ятдесят тисяч боліварів за один лотерей. Це десь один долар, – сказав голос ламаною англійською, і тоді я повернувся до нього.

Переді мною стояв мій провідник Ахачо, який розглядав мене з цікавістю.

– Що з тобою сталося, Роберте. І як ти вижити?

– Довго розповідати, друже Ахачо… У мене до тебе прохання. Тільки ти зможеш мене врятувати, – квапливо промовив я.

– Говори.

– Дай у борг доларів п'ять, а я тобі сьогодні віддам. Навіть десять віддам!

– М-м, – замислився він і продовжував розглядати мене з цікавістю. – Я дам тобі гроші. Просто так. Ти хотів би давати мені сто долар, а я на тебе не чекати тоді. Я був впевнений, ти не повернутися. О Свята Сельва, ти жити! – вигукнув Ахачо й злякано відступив крок назад.

– Так, як бачиш, я повернувся. Можеш дати мені трохи грошей?

Ахачо трохи розслабився і підійшов до мене ближче, шарячи в кишені.

– Ось. Досить це? – запитав він, простягаючи п'ять банкнот номіналом по двісті тисяч венесуельських боліварів, що в сумарному еквіваленті прирівнювалося до чотирьох доларів США.

– Так, цілком, – відповів я і вихопив у нього ті купюри.

У касира я придбав плитку чорного шоколаду та пляшку мінеральної води. Триста тисяч боліварів, що залишилися, поклав у кишеню своїх пошарпаних штанів.

– Ти не купувати лотерей? – запитав мене здивований Ахачо.

– Поки ні. Мені потрібен час, – відповів я йому та швидко вийшов із магазину.

Мені дійсно потрібен був час для того, щоб підкріпитися і дати необхідну енергію для мозку, який мав зробити неабияку роботу з вибору варіанта покупки виграшного лотерейного білета. Для цього я пішов у громадський туалет, поїдаючи шоколад та запиваючи його мінералкою. У туалеті зачинився в кабінці й спробував увійти в потрібний мені стан, але виходило не відразу – хтось, що раптово зайшов, відволікав мене неприємними звуками. І лише хвилин через сім мені вдалося вирушити у майбутнє.

Сто тридцять разів я заходив у магазин і перебрав усі білети, що там були, щоб знайти максимальний виграш. Сто двадцять білетів виявилися невиграшними, вісім білетів – виграш по п'ять у доларовому еквіваленті, один – двісті доларів, та один – на вісімсот доларів.

Весь виснажений та втомлений після серійних багаторазових подорожей у часі я зайшов у той самий магазин і купив щасливий лотерейний білет, номер якого заздалегідь запам'ятав. Здивуванню касира не було межі, коли я стер захисний шар і подав йому виграшний білет на двісті мільйонів венесуельських боліварів. У розгубленості він почав комусь дзвонити та нервово розмовляти іспанською. А я показував йому знаками, мовляв, давай гроші – я ж виграв. Касир почервонів і вийняв увесь виторг, який в нього був. Я відрахував сто вісімдесят мільйонів великими купюрами, а дрібницю залишив йому з фразою, що за рештою прийду завтра.

На місцевому базарі мені вдалося придбати більш-менш пристойний одяг. Там же зустрів Ахачо, подякував йому та дав п'ять мільйонів боліварів. Потім на вокзалі сів до автобуса до Каракаса, звідки вилетів економкласом до Чикаго. Як добре, що індіанці племені Бейшутоппо не мають традиції обшукувати людину, завдяки чому зберігся мій паспорт, який вдалося сховати в тій норі. Навіть не знаю, щоб я робив тоді без паспорта – напевно, довелося б якось переправлятися нелегалом через кілька країн.