Глава 3.3

Минув час, ми з Айухою стали близькі, й вона залишалася ночувати в моїй норі. У племені Бейшутоппо були відсутні обряди всяких там урочистостей: народжень дітей, весіль чи похорону – тому Айуха спокійно оголосила мені, що тепер вона є моєю дружиною. Я в жодному разі не чинив цьому опір – моє перебування в племені було вже досить тривалим, а Айуха мені дуже подобалася як жінка. Та й схвалення вождя я отримав. Вождь взагалі виявився дуже зговірливою людиною – навіть на полювання почав мене відпускати й на збирання грибів та ягід, щоправда, у супроводі охорони. А як мене не брати на полювання? Адже я єдиний із племені, хто з вечора знав, де вранці шукати жирну здобич. Перебуваючи ближче до природи на свіжому повітрі, споживаючи натуральну їжу та не відволікаючись на всякі спокуси сучасного світу, я зміг приділити достатньо часу для того, щоб розвивати в собі здібності подорожей у майбутнє. Адже правду казав Маурісіо, не збрехав щодо таких можливостей. До речі, про Маурісіо.

– Мила, скажи, а до мене хтось із «лочарів» уже був у вашому племені? – спитав я Айуху, коли ми з нею відпочивали в постелі після вечері.

– Так, був «лочар» нещодавно до твоєї появи. Маурісіо себе називав.

– І що він тут робив?                      

– Виконував обов'язки мого чоловіка.

– Він теж був твоїм чоловіком? – я навіть підвівся від такої несподіваної новини.

– Так. Адже я люблю нових чоловіків. А хіба ти не любиш нових дружин?

– У моєму світі це як би засуджується, якщо часто змінювати дружин.

– Зараз я хочу, щоб ти був моїм чоловіком і поки що не бажаю нового.

– Дякую, звичайно, але ти хоч попередь, коли захочеш мене поміняти, – сказав я трохи ображено, розуміючи, що мене використовують як річ.

– Не хвилюйся за це. Ти дізнаєшся про це відразу ж, як тільки у мене з'явиться новий чоловік.

– Заспокоїла, – іронічно відреагував я.

– Але Маурісіо погана людина, – продовжувала Айуха.

– Це чому ж? – здивувався я.

– Я не встигла поміняти його на нового чоловіка... І він утік.

– Втік? Чи не пішов, а саме втік?

– Так, і прихопив із собою нашого священного ідола Тууккі.

– Він ще й украв у вас щось цінне?!

– Найцінніше, що було у нас – покровителя нашого добробуту. З того часу мій батько щодня готується до смерті.

«Оце так! А Маурісіо, виявляється, ще той пройдисвіт» – подумав я.

– Тоді ми поклялися, що більше жодна людина, якій вдасться знайти нас, вже не покине межі племені.

– А хіба ці правила у вас раніше не були?

– Ти правий. Були. Нас не багато хто знаходив, і ніхто з них уже не міг покинути наше плем'я, крім Маурісіо – він єдиний, і виявився ще лиходієм.

– Він теж бачив майбутнє?

– Тільки за допомогою оеххі й недалеко вперед. Без оеххі у нього не виходило. У тебе ж виходить краще, і ти скоро зможеш обходитися без оеххі.

– Я намагаюся, Айухо.

– Ти будеш добрим членом нашого племені.

– Тобто я ніколи не зможу покинути вас?

– Ніколи. Тепер, коли ти стаєш таким особливим, за тобою дивитимуться ще пильніше.

«І який тоді сенс від таких можливостей, якщо я не зможу за допомогою них поживитись?» – подумав я сумно.

День за днем ​​мої здібності покращувалися, я рідше став використовувати оехху й мандрував уже на два чи три дні вперед. Але мені цього було мало, моя мета – заглядати в майбутнє крізь роки. Головне, щоб я міг використати це з користю для себе, а для цього треба якось утекти до цивілізованого світу. Втекти важко, але все ж таки можливо. Пильність членів племені потихеньку згасала, вони стали звикати до мене і, як я вже згадував, брали мене з собою на полювання та збирання. Я спочатку не розумів, чому саме мене брали із собою, а пізніше з'ясувалося, що мої здібності разюче відрізняються від здібностей жителів племені. Навіть за допомогою оэххи вони мали лише короткі, розмиті й неясні видіння. А ті, хто міг подорожувати далеко в майбутнє, вже своє віджили. Ось чому вони так утримували Маурісіо, який міг відвідувати майбутнє на місяці вперед, правда, тільки з еххою. І ось чому вони так охороняли мене – щоб використати мій дар та щоб здобич племені була завжди вдалою.

– Що на завтра, Роберте? Де шукати молодих козуль? – запитав вождь одного вечора після мого сеансу подорожі у завтрашній день.

Але я не міг йому одразу відповісти. У цей сеанс я побачив те, що не сподобалося б вождеві, й тому я збрехав.

– Завтра ми здобудемо багато козуль, диких кабанів та іншої живності. Я покажу потрібні місця, – відповів я вождеві не дуже впевнено.

– О, дякую, дякую. Який я радий, що ти в нас з'явився, що став чоловіком моєї дочки... Але що з тобою? Ти якийсь не веселий, – стурбувався вождь.

– Все гаразд, вождю. Мабуть, трохи втомився.

– А-а. Ну, відпочивай. Завтра зранку підеш із двома мисливцями до лісу.

– Так, вождю. Я це знаю, я це бачив.