Глава 1.3

Наступного дня Феліція домовилася з Меган про мою зустріч із тим дивним блогером-мандрівником. Виявилося, що його звуть Маурісіо Пазолліні, і я про нього щось чув із новин, а також про його відкриття, з яких насміхалися люди. Але мені було все одно – у нього були гроші та нестандартні погляди, а думка простого обивателя мені вже не допомагала.

Зустріч призначили у заміському будинку Маурісіо. В обумовлений час я з Феліцією під'їхав до вказаної адреси, де розташовувався невеликий особняк стандартного вигляду, зовсім несхожий на ті, з якими я асоціював житло мандрівників. На галявині перед входом у будинок стояв чоловік в літах, одягнений у рожеві бриджі та вицвілу майку, а на ногах рясніли домашні капці червоно-фіолетового кольору. Його худе засмагле обличчя було вкрите багатоденною рідкою і сивою щетиною, а на лобі й маківці блищали залисини. Дивлячись на нього, мені чомусь згадався образ Жака-Іва Кусто – напевно, через схожі очі та ніс. В руках у нього знаходився пульт, за допомогою якого він керував якимось апаратом, що стрибає. Якби цей апарат не відскакував від землі своїми ніжками, що нагадують лапи кота, то я подумав би, що це звичайний квадрокоптер.

– О! Феліція! А це, мабуть, Роберт? – вигукнув радісний «Кусто», прибравши праву руку з пульта й піднявши її на знак вітання, при цьому безконтрольний «Кіт-квадрокоптер» відстрибнув, вдарився об стіну і застогнав електронним звуком. – Упс, – сумно поглянув на нього «Кусто».

– Привіт, Маурісіо! Як ти? – привіталася з ним Феліція. – Знайомтеся. Це Роберт. А це найжиттєрадісніша людина у світі – Маурісіо, – представила вона нас один одному.

– Радий, дуже радий, – потиснув мені руку Маурісіо.

– Дякую. Навзаєм, – усміхнувся я йому у відповідь.

– Ну що ж, ходімо у дворик. Я вас рибою фугу пригощу.

– Фугу? – здивувався я.

– Так. Я тут їх у своєму ставку розводжу.

– Ух. Якось боязко.

– Не турбуйся, Роберте, у мене є сертифікат із дозволом на приготування таких видів риб, – усміхнувся Маурісіо.

– Ну добре. Мені не звикати ризикувати, – відповів я, видихнувши.

– Чому віддаєте перевагу в цей час доби: чай, кава, содова чи віскі?

– Віскі не треба, – скривився я. – А от чай чи содову можна.

Маурісіо, справді, чудово приготував фугу на грилі у дворі, й чай заварив з незвичайним смаком. Майже весь час говорив тільки він – розповідав і сам захоплювався своїми пригодами в місцях, про які я ніколи не чув і навіть не здогадувався про їхнє існування. Я слухав і думав, яке ж у нього цікаве життя, а я ось мало не перетворив себе на депресивного самітника. Але життя йде, воно триває, а також має властивість закінчуватися, причому раніше, ніж припускаєш. Тому треба діяти та йти у правильному напрямку.

– Маурісіо, – звернувся я до нього після його розповіді про боротьбу з анакондою в джунглях Амазонки, – ось ти вже багато років займаєшся тим, що подорожуєш, шукаєш там незвичайні предмети та фіксуєш явища, отримуєш нові відчуття. Чи щасливий ти у цьому? Ти знайшов те, що тобі потрібне, і чи отримав від цього задоволення?

– Ти знаєш, Роберте, якби я отримав повне задоволення від того, що роблю, то, напевно, уже припинив би свої поїздки. Але я продовжую й продовжую отримувати задоволення та радість від самого процесу пошуку різних явищ, артефактів, вивчення забутих філософій життя, від яких ясніше стає сенс нашого існування. На моєму шляху зустрічається безліч людей: простих або досить незвичайних. Я сприймаю їхні погляди життя і роблю собі певні висновки. Ось і твої погляди я сприймаю, і розумію, що тобі треба їх або змінити, або реалізувати, що буде набагато складніше...

– Мені стало складно втілювати свою філософію, але змінити її, напевно, вже неможливо.

– Все можливо. Тільки іноді важко знайти вихід із певного стану. Хоча, до речі, також важко буває увійти у потрібний нам стан.

– Ти справді філософ і висловлюєшся дуже глибоко, – констатував я. – Маурісіо, я, два місяці, якщо можна так сказати, знаходився на тому світі, а точніше, в одурманеному світі, через регулярне й надмірне вживання спиртного. І все це через мої завищені амбіції, з якими я не можу впоратися. Мені довелося втекти від суспільства, але я не був віч-на-віч із собою, а жив у сценаріях, вигаданих під алкогольним впливом. Знайти себе так і не вдалося. Навіть навпаки, я ще більше втратив себе, віддалив від рідних і близьких, відмовився від їхньої допомоги. Сама допомога сприймалася мною лише як матеріальна, а таку я не дочекався.

– Так, він такий, – підтвердила Феліція. – Невиправний матеріаліст. Але мені здається, що в душі він насправді романтик, хоча поки що сам про це й не знає.

– Це точно. Поки не знаю про те, що я романтик, – усміхнувся я Феліції.

– Ну, те, що ти визнаєш у собі це – вже хороша ознака, – констатував Маурісіо. – Що тепер думаєш робити?

– Е-е…, – трохи розгубився я. – Маурісіо... Е-е... Ми, звичайно, з тобою майже незнайомі, але маємо спільних друзів...

– Так-так, Роберте. Згоден. Я довіряю нашим спільним друзям, – сказав Маурісіо й підморгнув Феліції.

– Ось... Я хотів би позичити в тебе трохи грошей для свого проєкту..., – при цих словах Маурісіо подивився в мої очі так, що мені стало трохи ніяково. – Ну, або попросити поради, куди мені далі рухатися, – почервонів я.