Глава 1.2

Десять днів болісної ломки, передсмертного стану, ридання, благання та принижень перед самим собою – такою була ціна мого виходу з глибокого запою.

На одинадцятий день самостійної реабілітації, ставши худим та блідим, я вирішив вийти зі своєї «барлоги» й сходити в магазин купити будь-які продукти. До цього моменту я два місяці не виходив зі свого номера, замовляючи спиртне та скромну закуску за допомогою інтернету. Всі ці місяці я не відповідав на дзвінки батьків, друзів та моєї дівчини Феліції.

До речі, про Феліцію... З нею я познайомився, коли знаходився у пошуках інвесторів. Вона на той час працювала помічницею головного юриста в одному з офісів Чикаго на перетині Стейт-стріт та Медісон-стріт. Це була взаємна симпатія, яка переросла у бурхливий, але короткостроковий роман. А короткостроковий тому, що не знайшовши потрібної суми для реалізації свого проєкту, я, як ви вже знаєте, впав у глибоку депресію, відсторонившись від усіх, у тому числі й від Феліції. І ось через два місяці я набрався духу й вирішив зателефонувати їй.

– Роберт? Це ти?! – почув я в трубці схвильований голос Феліції.

– Привіт, Феліціє. Вибач мені…, – невпевнено почав я.

– Ти де пропадав?.. Два місяці!

– Фелі...

– Я шукала тебе! Твоя мати зв'язалася зі мною. Ми разом із нею шукали тебе. І поліція також! Звідки ти дзвониш?

– З мотелю, – слабким голосом відповів я.

– З якого мотелю? З тобою все гаразд?

– Так…

– Давай я тебе заберу.

– Феліція, чи можна мені деякий час пожити у тебе? Тільки, будь ласка, поки не повідомляй моїм батькам – я сам їм зателефоную від тебе.

– Звичайно, Роберт. Яка адреса? Зараз я за тобою заїду.

Приблизно за годину Феліція під'їхала на таксі до мотелю, де я останнім часом мешкав, а точніше, існував. Вона вийшла з автомобіля і попрямувала до мого номера. По тілу пройшов озноб, коли я побачив її з вікна. Ступаючи легкими та впевненими кроками, Феліція уособлювала собою жіночність сучасності: її безневинно дівоче обличчя правильної форми та довге чорне волосся напрочуд поєднувалися з пружним спортивним тілом у діловому костюмі та на високих підборах. Я відвів погляд від вікна й подивився на себе в дзеркало. Колись зухвале і нахабне обличчя перетворилося на жалюгідну та залякану фізіономію. Поставу стрункої та впевненої в собі людини як вітром здуло. До мого чорного волосся додався якийсь рудий або коричневий відтінок, а міцність в руках сховалася під пухкою набряклістю. Мені стало соромно показуватись Феліції на очі. Але подивившись на безлад у номері й почувши в ньому сморід, я швидко вискочив назовні.

– О, Роберте!.. Ти що, хворий? – великі карі очі Феліції вкрилися вологою.

– Не турбуйся, мені вже легше. Поїдемо звідси швидше. Мені буде потрібна твоя ванна кімната, – сказав я, не підводячи очей.

Ми мовчки поїхали додому Феліції, а потім вона приготувала чудову вечерю. До столу я підійшов тільки після того, як привів себе до ладу.

– Дякую, що дозволила пожити у тебе. Я вже й не розраховував на чиюсь допомогу після тієї низки невдач, – почав я, зробивши ковток червоного вина.

– Припини, Роберте. Ти завжди можеш розраховувати на мою підтримку. Краще скажи, чому ти так раптово зник?

– Сам не зрозумію. Зі мною нічого подібного ще не траплялося. Будь-які удари долі я легко стримував, а раптом зламався. У мене були грандіозні плани, і я думав, що вони є перспективними для реалізації, але, зіткнувшись з тотальним нерозумінням і небажанням зрозуміти мої задуми, я увійшов у глухий кут. Не чекав від себе таке. Напевно, дався взнаки брак досвіду та необ'єктивне розуміння дійсності.

– Так, Роберте. Не можна сумувати. Таких ударів від суспільства буде чимало. Але на помилках навчаються. Помилки – це наш досвід.

– Я з тобою повністю згоден, Фелі. Пам'ятаю ці лекції з філософії маркетингу, на яких я глузував з подібних ситуацій при їх розборі. І над чим насміхався, у те сам і влучив. Зараз я розумію, що не варто зловтішатися над людьми та над їхніми життєвими ситуаціями. Я був зарозумілий. Тепер життя дало мені ляпас і поставило на своє місце.

– Ми обидва знаємо, що це не твоє місце. Ти дуже тямущий хлопець, який здатний досягти бажаних висот.

– Феліція, але як?! Я обійшов усіляких інвесторів, пояснював їм «на пальцях» перспективність моїх задумів. Після всіх тих відмов скотився до участі в лотереях та ігри на тоталізаторі, внаслідок чого опинився у помийній ямі. Я й уявити не міг, що зі мною може таке статися. Невже я такий безпринципний?

– Якраз навпаки. Ти – надмірна принциповість. І принциповість у тому, що тобі потрібно все й одразу. Саме це тебе й губить.

– Фелі, наше життя коротке, а молодість ще коротша. Якщо не «все і відразу», то потім це «все» вже буде не на таку радість.

– Я розумію тебе, Робі. Але так не буває. А якщо й буває, то дуже рідко...

– Ось я і хочу скористатися цим «вкрай рідко»!

– Так, Роберте, ти невиправний, – задумливо усміхнулася Феліція, після чого весело додала: «Тільки магія зможе допомогти реалізувати твої амбіції».

– Не повіриш, Фелі, я і цим цікавився, доки міг щось розуміти. Та й під час галюцинацій від перепою бачив, як легко втілюю в життя свої задуми якимись фантастичними способами, навіть за допомогою машини часу з такими старовинними важелями, як описував Герберт Уеллс.