Розділ 6
…Після повернення Залізяку знудило мало не на туфлі Синиці, котрий підскочив до нього увесь у радісному очікуванні. Після нападу блювоти почався страшенний головний біль. Тремтячими руками Сергійович дістав з кишені пігулки й закинув їх до рота, пережовуючи, бо запити все одно не було чим. Мандрівники, блін! Експериментатори! Навіть води з собою не додумалися взяти!
Пігулки мали подіяти через півгодини, не раніше. Сівши прямо на землю й притулившись спиною до кривої ялини, Залізяка чекав, доки полегшає й заодно у пів ока дивився на Синицю, який мало не підстрибував від нетерплячки – так його хотілося почути від Сергійовича, що було там – по той бік часу.
«Йому наплювати, здохну я чині,- подумав Залізяка, - його цікавить лише те, підтвердилась чи ні теорія. Втім, чому дивуватися чи ображатися? Якби не припекло, я б про Синицю ще років 30 не згадував, якщо вже чесно. Що ж, старий друже, твоя теорія і підтвердилась, і ні. Потрапив я не туди, куди хотів, а куди не хотів. І це минуле зовсім не далеке. Можна сказати, дуже близьке. Недопрацював ти свої формули».
Синиця хотів було заперечити, але Залізяка так недобре на нього зиркнув, що він заткнувся на півслові.
«Падлюкою був, падлюкою залишився,- похмуро подумав Синиця,- ні до чого й ні до кого діла немає, лише до себе. Шкурник!»
Додому їхали мовчки. Десь під ранок Залізяка закинув Радія у його квартиру, сам вирішив ночувати в автівці. Йому нікого не хотілося бачити. Мав намір поспати, але нічого не вийшло. Перед очима стояла Ольга. Дивитися на неї було боляче, не дивитися теж. На душі шкребли не кішки, а тигри. Тож не чекаючи, доки столиця остаточно прокинеться і закупориться автомобільними заторами, Залізяка вирішив їхати додому. Йому конче необхідно було побачити Ольгу й вимолити у неї прощення. Якщо вийде.
…Залізяка поставив «Беху» напроти Ольгиного підїзду й збирався духом, аби піднятися до неї на шостий поверх. Він не думав, що просити прощення так важко. Навіть просто вирішитися на це. Бо ніколи цього не робив.
Нарешті, чоловік примусив себе вийти з автівки. Він попрямував до парадного, але двері виявилися зачиненими на кодовий замок. Доведеться чекати, доки хтось вийде. Можна було б, звичайно, зателефонувати Ользі (у Залізяки був її телефон), але на це у нього точно б рішучості не вистачило, бо знав, що Ольга з ним розмовляти не стане. А так, може хоч у порозі поговорять. Хоча Сергійович і в цьому сумнівався.
Нарешті, вхідні двері відчинилися і з них вийшла літня жінка. Зиркнула цікавим оком на Залізяку і раптом запитала:
Бабця явно була з тих, кого Сергійович називав «Інформцентр».
Залізяка онімів – заклякли руки й ноги й навіть мову відібрало. Може, ця словоохотлива бабця й не знала, чому Ольга стрибнула, зате знав це він – через той випадок у лісі. Через нього. Усвідомлення цього було просто нестерпимим.
Залізяка відчув неймовірне полегшення й разом з тим слабкість розлилася по всьому тілу. Він навіть не зміг встояти на ногах і присів на лаву, що притулилася недалеко.
Та ствердно захитала головою.
Та Залізяка не відповів. Мовчки почвалав до автівки і поїхав до лікарні. Знайшов Івана, попросив, аби той тихенько розпитав про Ольгу.
«Вона тепер – моя основна проблема й головне питання» - подумав Залізяка, мовчки поклав на плече Івану руку, мовляв, дякую за все, друже, всунув хрещенику в руки конверт з грошима і сказав: