Радій

- … Місяців три. Може півроку. Раджу довести всі справи до кінця. - сказав онколог Олександр Лукич, передивившись знімки і помітивши, як сіпнувся Залізяка, вже м’якше додав,- чому ж ви раніше не звернулися?

- Раніше - це коли? - криво посміхнувся Сергійович - до вчорашнього дня я не знав, де у мене голова, хіба їв у неї,- намагався пожартувати він, вийшло - так собі.

Лікар зі співчуттям подивився на Залізяку. Він за довгі роки роботи так і не навчився повідомляти такі діагнози відсторонено.

- А коли у мене це почалося? - запитав Залізяка,- ну, штука ця в голові коли почала рости? - пояснив він, хоча лікар прекрасно його зрозумів.

- Важко сказати,- знизав плечима лікар,- два, три, п’ять років потому? А може місяць тому. Онкологія буває агресивною, або ж такою, що протікає в’яло.

- Моя, видно, вже дотікає до завершення,- криво посміхнувся Залізяка.

Тільки тепер, мало по помалу, до нього почало доходити: скоро його не стане!

Його - такого жадібного до життя! Його - у кого планів громада! Чому так???

І раптом Залізяці згадалася Ольга й те, що він вчора з нею вчинив. Хоча від учорашньої ночі, коли почала дико боліти голова, й до сьогодні, він про неї геть чисто забув. А зараз вона чомусь постала перед ним: перелякана, з погаслим поглядом. Ще вчора, він аби заспокоїти совість думав: мовляв, вона ж не дівчинка, обтруситься, мов курка, й далі піде жити. Сьогодні Залізяка вже мав у цьому сумнів. Щось він у Ользі зламав.

Після цієї думки Залізяку раптом знову скрутив напад болю й до горлянки підступила блювота. Він прожогом кинувся з  кабінету лікаря у кінець коридору, де, по ідеї, мала бути вбиральня. Сергійович ледве встиг схилити голову над унітазом, як його знову вивернуло з такою силою, що, здавалося, він виблює й шлунок. Й перед очима знову чомусь постала Ольга.

-  Йди, йди звідси! - просипів Залізяка, - не до тебе зараз!

Залізяка від госпіталізації відмовився - не вистачало провести останні місяці життя на лікарняному ліжку, серед таких же, як і він, доход яг.

- Можете виписати мені щось таке, аби не боліла голова і я не блював, мов після перепою? - попросив він лікаря.

- Від болю - так, з блювотою мусите змиритися.

Сергійович гірко посміхнувся. Він - великий, страшний і могутній Залізяка муситиме мало не щогодини шукати унітаз, або місце, аби проблюватися. От поворот  сюжету!

Олександр Лукич виписав йому рецепт на ліки й при цьому туманно натякнув на те, що маючи фінансові можливості можна придбати й сильніші ліки.

- Можливості є. Пишіть назву.

Залізяка збирався останні відведені йому місяці прожити якісно. Нехай з блювотою, але без болю.

Дорогою додому Сергійович ще кілька разів зупинявся через напади блювоти, хоча вже й не було чим. Вони знесилили його цілком і повністю. Вдома він зачинився у гостьовому будинку й велів дружині нікого до нього не пускати. Вимкнув телефони, хоча дзвінків без відповіді накопичилося дуже багато - бізнес вимагав постійної присутності. Біль після пігулок почав вщухати, але натомість голову наповнили думки. Невеселі думки.

Помирати не хотілося. Можливо, й навіть напевне, Залізяка був не найкращою й не найдобрішою людиною на землі. Гріхів на ньому було - як бліх на собаці. Але він точно любив і цінував життя, більше, аніж хто інший!

«Чому саме зараз! - у відчаї думав Залізяка. Відчуваючи, що може заплакати,  а він зроду не плакав,- чому не через 20-30 років? - я ще маю сили, бажання, плани? Чому???».

І тут, ніби хтось з боку, а насправді з середини, певно з душі (може, то була совість?) сказав: за гріхи платиш, чоловіче. Кожен колись отримує за рахунками. От і ти отримав.

Перед очима Залізяки раптом стали ті, кого він колись образив, підставив, так чи інакше вклав у сиру землицю, точніше, довів до цього. Але над всіма ними знову постав образ Ольги. Перед нею він відчував найбільшу провину. Ті, інші, були мужиками й могли за себе постояти. А той, хто не міг не вартував того, щоб жити й бути у бізнесі. Але Ольга була жінкою й просто не могла йому протистояти. А він, як остання паскуда, позбиткувався над слабшим…

Залізяці знову стало погано - але боліла душа.  Він піднявся з ліжка, підійшов до книжкової шафи й схопив книгу - аби почитати й трохи пригамувати голос совісті. Вхопив перше, що потрапило під руку - посібник із квантової механіки. Старий, ще часів його студентства. Розгорнув на середині. Раптом із книги випали пожовклі, з усього було видно, що такі ж старі, як і сам посібник, папірці.

Залізяка підняв листи, обережно розгорнув кожен і посміхнувся, побачивши списані його дрібним, акуратним молодим ще почерком, листи. Він згадав, як будучи юним та завзятим, взявся вивчати теорію часу й простору, плекаючи амбіційні надії стати першовинахідником машини часу. Дуже вже хотілося молодому Залізяці поручкатися із самим Ейнштейном  і сказати діду, що він був трохи не правим: простір та час - це не стабільна монолітна структура, а набір нескінченної кількості найдрібніших частинок, які формують цю структуру, як пікселі на смартфоні, створюючи цілісне зображення. Правда, коли він був студентом, такого поняття, явища та предмету, як смартфон, ще не існувало. Це він тільки що придумав таку асоціацію. Тоді він називав простір  і час дуже поетично й не зовсім «квантовомеханічно» «аквареллю з міріадами мазків».

Та вже тоді юний фізик Микола Залізяка відчував (а, точніше, був упевненим у тому), що у світі квантової механіки ці найдрібніші частинки простору ц часу можуть взаємодіяти не вивченими поки що для нас способами за допомоги електромагнітних коливань та хвиль. Чи ядерної енергії. Залізяка схилявся до першого варіанту. Він також був упевненим у тому, що простір та час пов’язані між собою. Більше того, він вважав, що час - це не пряма, яка має лише один напрямок руху - вперед. Він, знову ж таки, висловлюючись епітетами, мов вода, розтікається скрізь і всюди і скрізь залишає свої сліди. Отже, до будь якої точки у часі можна повернутися. Якщо знати точні координати і мати для цього досить потужне джерело електромагнітних хвиль.  Тільки де його знайти? На землі не придумали ще такого могутнього джерела енергії. Хіба, колайдер, якийсь. Тільки для нього він не доступний.