Заявка на диво

Матвій Григорович не вірив у дива. Він їх уособлював. І всі співробітники науково-проектного інституту, в якому працював шановний Матвій Григорович, знали про це. Сам же Матвій Григорович був ні сном, ні духом про якісь-то дива, пов’язані з його скромною персоною, а якби почув про це, то дуже здивувався б, а то й навіть образився б, вважаючи, що його так невдало розігрують. Як потім розказала нам його дружина, колись ще в університеті, одногрупники Матвія Григоровича невдало розіграли його, та так, що він ледь не став заїкою. У деталі вона не стала вдаватися, але ясно, що після того випадку Матвій Григорович рішуче і категорично став засуджувати усі розіграші, шаржі, приколи та інші прояви «нетрудової поведінки», а 1 квітня для нього став днем потенційних нещасть.

Але повернімося до див, які обліпили Матвія Григоровича, неначе мошкара жаркого липневого дня стиглий розрізаний кавун. Почнемо з того, що всі дива на світі можна розділити на три категорії: дива щасливі та приємні, дива нещасливі та трагічні та дива просто загадкові, які не несуть ні особливої користі, ні якоїсь загрози. Дива Матвія Григоровича належали до останньої категорії.

Ну, візьмемо такий приклад. У нашому науково-проектному інституті не рідкістю були екзамени з охорони праці та з перевірки кваліфікації, знання норм та правил поводження з різноманітним обладнанням. Спільна риса у цих всіх заходів те, що потрібно витягувати білет з питаннями та відповідати на них, як у старі добрі студентські роки. От саме тут і розпочиналися дива. Матвій Григорович міг витягнути будь-який білет, окрім сімнадцятого. Сімнадцятий завжди доставався тому, хто йшов витягувати білет після нього. Де б білет не лежав і хто б його не брав, це завжди був білет під номером «сімнадцять». Чи ж не диво! Погодьтесь, що від цього таки дива самому Матвію Григоровичу ні холодно,  ні парко, але в інших співробітників, які складали екзамен разом з ним, ця закономірність викликала явно нездорові спекуляції. Майже всі намагалися піти до столу екзаменаційної комісії відразу після Матвія Григоровича і витягнути цей сімнадцятий білет, до якого особливо ретельно готувались. Часто доходило до бігу навипередки та ганебної штовханини біля столу. Були навіть спроби зібрати всіх тих, хто мав складати екзамен (звісно, окрім Матвія Григоровича), та домовитися по-хорошому про черговість, хтось пропонував тягнути жереб, хтось пропонував віддати місце найменш підготовленому. Були й такі, які благали членів комісії, викликати тягнути білет відразу після Матвія Григоровича, обіцяючи, що тоді вони складуть екзамен якнайкраще. Одного разу голові комісії це все так набридло, що він офіційно попередив, що сімнадцятого білету на екзамені не буде! Білет вилучили, і тому, хто пішов відразу за Матвієм Григоровичем, дістався… вісімнадцятий білет.

Хтось може запитати: як співробітники науково-проектного інституту, люди з вищою інженерною освітою, чий непохитний матеріалізм мали б виховувати в них ще в стінах їх рідної Alma mater, можуть вірити в подібні нісенітниці та забобони? «Ще й як можуть!» - відповім я. Адже всіх їх вчили працювати з емпіричними залежностями. Хто не знає, поясню: в науці є чимало формул та інших залежностей, які досі ніхто не може, а частіше навіть не намагається пояснити, проте всі знають що ця залежність є. Шляхом експерименту, або просто спостереження, наука створює формули, якими активно користуються при проектуванні. Отак і у випадку з Матвієм Григоровичем – ніхто не міг пояснити ці дивні закономірності, але нікому це не заважало в них вірити, і більш того – навіть користуватися.

Так усім було відомо, що якщо вранці зустріти в коридорі Матвія Григоровича, одягненого у сіру шапочку, яку зв’язала йому любляча дружина (чим він дуже пишався), то в цей день тебе неодмінно викличуть до начальства. Це може бути виклик просто по робочому питанню, це може бути виклик приємний, після якого мало бути підвищення зарплатні або посади, але найчастіше це був виклик за проколи в роботі, після якого на своє робоче місце людина поверталася, вкрита потом та хапаючись за серце. Тому ті, хто відчував за собою якийсь грішок, здаля загледівши Матвія Григоровича, який вранці чимчикував на роботу в своїй в’язані шапочці (саме в цій шапочці, якщо це був капелюх, кепка, або просто без головного убору, то правило не діяло), втікали від нього як від вогню. Вони вскакували у перше ліпше приміщення, і міцно тримали двері, аби, не дай Боже, Матвій Григорович не зайшов і не привітався. Найчастіше замикалися в туалеті, який одночасно слугував курилкою. Зазвичай через десять хвилин після приходу Матвія Григоровича, хтось ішов до курилки і повідомляв «грішників», що небезпека минула. Решта співробітників просто намагалися не висовуватися з власних кабінетів або прийти трохи пізніше, коли Матвій Григорович вже сидів за своїм робочим місцем. У один з днів начальник відділу, цілком прагматична людина, який ні у що «таке-сяке» не вірив, вирішив покласти край «затворництву» в туалеті, й погрожуючи написати доповідну на ім’я Директора, вигнав «грішників» з туалету й наказав вистроїтися в коридорі, яким мав пройти Матвій Григорович. Начальник відділу особисто очолив цю «почесну варту», аби своїм прикладом довести, що боятися нічого. «Почесна варта» поздоровкалася з Матвієм Григоровичем, після чого рушила до кабінету начальника відділу для прослуховування лекції «Про шкоду забобонів у трудовому колективі». Лекція не встигла закінчитись, як у кабінеті роздався по внутрішньому телефонові дзвінок від Директора. Після дзвінка начальник відділу кулею побіг до кабінету Директора, де отримав рознос за погано оформлений звіт. Після цього випадку непохитність матеріалізму начальника відділу була порушена, і він більше не ризикував проводити подібні експерименти.