Глава 39

Глава 39

          — Про що ти говориш? — насторожилася, бо серйозне обличчя і тон матері мені зовсім не сподобалися.

          Мама важко зітхнула. Взяла мене за руку і подивилася в очі. Потім погладила по волоссю й лагідно всміхнулася.

          — Запам’ятай: те, що я тобі зараз скажу, не здатне змінити нашу з татом любов до тебе.

          — Ма! Кажи вже! — згораючи від нетерплячки вигукнула я.

          — Ох, сонечко! Не думала, що ця розмова застане мене зненацька, — нервово мовила мама, відводячи погляд.

— Маааа… — з натиском сказала я.

          — Річ у тім, що…що ми тебе вдочерили, Ларо, — видихнула мама і пильно подивилася на мене.

          Мої очі полізли на чоло. Кров відлинула від обличчя, і добре, що я сиділа. Інакше б я знепритомніла.

          Шок. Подив. Потрясіння. Удар.

          Я щойно наче пірнула в крижану воду, а слідом стрибнула в окріп. Я тупо дивилася на маму і не могла і слова промовити. Стрес, який я щойно пережила, тримав мене міцно в своїх обіймах і не відпускав. Я втупилася в одну точку і майже не кліпаючи, дивилася перед собою.

          — Ось чому Микола, який дійсно приходиться родичем бабусі Стефанії, особисто для тебе - чужа людина, — мама погладила мене по нозі, але я й далі сиділа нерухомо.

          — Чому я дізналася тільки тепер? — ледве ворушачи язиком, спитала я.

          — Ларо, це не те, про що можна сказати між іншим і немов ненароком, — мама зітхнула. — Я не знаю, чому я не сказала тобі раніше. Декілька разів я намагалася наважитися, але потім передумувала. Ти була меншою, і я боялася, що ти сприймеш не так , як слід усю правду. Вибач, доню.

          — Хтось, крім тебе і тата, знає, що ви мене… — мені навіть важко було сказати слово «удочерили». Я прочистила горло. — Хтось ще знає про це?

          — Мої батьки знали. Але їх вже немає на цьому світі. То тільки бабуся Стефа знає.

          Мама замовчала, занурившись у власні думки. А я намагалася переварити правду, яка щойно звалилася мені на голову. Мене удочерили. Двадцять років я прожила не знаючи про це. Чи відчувала я образу? Не можу сказати напевно. Можливо, трішки. І то, тільки за те, що не сказали мені усе раніше. Але… Хто знає, як би я відреагувала на таку шокуючу новину, розкажи батьки правду, коли я була малою. Якщо я зараз перебуваю в стані шоку, то що б творилося зі мною тоді?

          — Я зроблю нам ромашкового чаю, — сказала мама і вийшла на кухню.

          Пізніше ми сиділи на кухні і мама розповідала мені всі тонкощі і таємниці минулого. Виявляється, що до бабусі Стефанії ми припинили їздити в гості через те, що дехто з селян почали балакати зайве і здогадуватися, що я не рідна дитина своїх батьків. Бабуся наполягала розповісти мені правду, коли я ще була маленькою дівчинкою. І на цій темі мама з татом розсварилися з нею. Така історія.

          Лежачи в ліжку перед сном, я обмірковувала все, що розповіла мені мама. Чи змінилося моє ставлення до тата й мами після відкриття правди? Звісно, що ні. Я люблю і любитиму їх завжди. Я повинна бути вдячною їм за те, що завдяки їхній небайдужості я не залишилася у дитячому будинку і моя доля склалася найкращим чином. Вони виховали мене, подарували мені свою турботу і піклування, я зростала в любові і взаєморозумінні. І ніколи не знала утисків, обмежень, цькування. На мене жодного разу ніхто не піднімав руку, не карали, не обзивали. Я росла в щасливій сім’ї і вдячна богу, що колись давним-давно вони взяли собі нікому не потрібну дівчинку і назвали її Ларисою, давши їй прізвище Заєць.

          Мене розбудив стукіт в двері. Не знаю, котра зараз година, але вставати з ліжка я не збираюся. Я ні на кого не чекаю. Нехай непрохані гості котяться до біса! Хто б там не прийшов!

          Заледве розплющила очі, щоб поглянути на годинник. Восьма ранку. О-о-ой, блін! Сховала голову під подушку і ще сильніше замружила очі. Я вчора так довго не могла заснути. Все прокручувала в голові розмову з мамою. Вже ближче до ранку нарешті вирубалася. Навіть не чула, як батьки збиралися на роботу.

          Схоже, непрохані гості забиратися геть не збираються, бо я знову почула стукіт у вхідні двері. На цей раз більш наполегливий.

          — Та бляха! — ривком скинула з себе ковдру і підвелася з ліжка. Взула улюблені тапулічки з мордашками зачиків і накинувши халат, почвалала у коридор. — Хто там? — розлючено рявкнула.

          — Я.

          Від цього одного «я» серце впало в п’ятки. Тремтячими руками відчинила замок і потягнула двері на себе. На порозі стояв Микола. В блакитних джинсах, чорній футболці, що облягала його мускулисту фігуру, чорний блайзер ховав його волосся. В руках він тримав ту вітровку, якою я прикривалася на березі озера тієї особливої ночі.

          — Привіт, Лялю.

          Я судомно ковтнула і ще міцніше схопилася за дверну ручку. Коліна аж підгиналися, так сильно я нервувала.

          — Миколо? Що ти тут робиш? — мій голос тремтів, як і все моє тіло. — Як ти взнав, де я живу? — не приховуючи подиву, поцікавилася.

          — Твоя бабуся дала адресу.

          — Бабуся? — розгубилася. — Навіщо вона це зробила?

          — Так. Якщо пустиш до себе — все тобі розповім. Можна зайти?

          Я відступила, пропускаючи його до квартири. Зачинила за ним двері і обернулася, скануючи Миколу поглядом. Серце від хвилювання ледь не вистрибувало з грудей. Якісь дивні відчуття охопили мене. Я шалено скучила за ним і все ще відчувала образу за те, що він зник після тієї ночі біля озера. І слова Дани не виходили з голови. Все змішалося в безумний коктейль і я не могла дати лад своїм почуттям. Мене вразило, що Коля приїхав до мене аж у Київ. А це значить — я йому не байдужа. Від усвідомлення цього моя душа раділа, сяяла і квітнула.